Марина Алдон – Я в цьому місті стільки літ чужа…

25 июля, 2013 1:23 пп

Я в цьому місті стільки літ чужа…

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може коренем рослина,
У лоні плід, у полум’ї вуглина,
Та не у сірім натовпі душа…
Будинки затуляють небосхил,
А сцена, мов узвишшя ешафоту…
Жадає ж сутність вільного польоту,
Однак… немає простору для крил…

Я в цьому місті стільки літ чужа,
Що вже зріднилась навіть зі сльозами,
Спілкуюся з деревами, птахами –
В серцях людей каміння та іржа…
Кує зі слів юрба товсті цвяхи,
Щоб до хреста прибити пісню вільну,
Щоб заглушити музику свавільно,
Щоб розірвати ноти на шматки…

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Гадають всі, що руки у людини
Для того, щоб різнитись від тварини
Та щоб тримати ложку чи меча…
Але майна ніхто не візьме в гріб…
А пальці можуть, з борошна, до речі,
Пекти коржі, батони віршо-речень…
Приємніший для Господа цей хліб!

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може яблуня на груші,
Пустельник-рак у срібно-синій мушлі,
Та не жива істота в міражах…
Стискаю ніжно корпус олівця,
Бо він рятує мрії від сирітства…
Хай творчий шал – непотріб для суспільства,
Зате мистецтвом буде для Творця…

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: работа Рыбакова Сергея Викторовича «Ностальгия»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: місто, роздуми, самотність у натовпі и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Я в цьому місті стільки літ чужа… нет

Марина Алдон – В душі стоголосого лісу

25 июля, 2013 1:21 пп

В душі стоголосого лісу

В душі стоголосого лісу
Пісні найтихіші звучать оркестром,
А слово – приручена птаха,
Завжди повертається знов відлунням…
Вітрисько цілує мелісу
Фліртує із рястом, із едельвейсом…
У шапці гора Мономаха
І вища неначе, і більш могутня…

В долоні сторукого лісу
Клубок із нитками стежин тоненьких,
Чуби посивілих туманів,
Травинок зелених пухнасті вуса…
Чекають свого бенефісу
Білі гриби та маленькі опеньки…
Промінчики сонця жадані
Об ноги, немов кошенята, труться…

У серці стоокого лісу
Всесвітня любов, абсолютна ніжність,
Дарує струмочок утіху
Й п’янке, неземне відчуття свободи…
Тут кожен знаходить вітчизну,
У скелях живе легендарна вічність,
А шарм не залежить від віку,
Не меркне з роками краса природи…

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

На фото: работа Булгакова Олега Алексеевича «Водопад в горах»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: гори, Карпати, ліс, пейзажна лірика и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – В душі стоголосого лісу нет

Марина Алдон – Краплі

25 июля, 2013 7:28 дп

Краплі

триптих

І
Волога

Дощ проростає корінням у плоть землі
І розчиняється в ній, наче перший Адам у Єві…
Може, у лоні м’якенького ґрунту, у чорній млі,
Зміни відбудуться скоро, до речі, якісь суттєві…

Крапля води і зернина – це янь і інь…
Тож у процесі злиття утворитись зигота мусить…
А пуповина, що є у усіх створінь,
Кожну клітинку повинна наповнити киснем згуслим…

Жде свого часу окремий вже організм
І набирає вагу, щоб з’явитись на світ Господній…
Наче годинник, запущено механізм…
Є сорок шість хромосом – зріє форма життя в природі…

Й тут ні до чого метелики і джмелі…
Просто із неба спадають сльозини святих пророків…
Дощ проростає корінням у плоть землі…
Тут, на планеті, вершаться дива вже мільярди років…

ІІ
Опади

Кільчиться хмара… Вібрує, тремтить атмосферний шар…
В білому лоні краплини лежать природно…
Тільки коли опускається дощ на міський бульвар,
Може вже йти по воді кожен, хто завгодно…

Опади нині доволі рясні і густі в душі…
Навіть здається, потрібна байдарка Ноя…
Суші не видно… а мряка не має, на жаль, межі…
Тільки за запахом знаю, – росте десь хвоя…

Не запевняй, що кохання хімічний простий процес…
Серце розбите, та я все одно мрійлива…
Віриш чи ні, але пристрасть, як мокрий вогонь з небес –
Сонце у грудях окроплює Божа злива…

Як же багато вологи розлило на тротуар…
Боляче так, коли відчай роняють очі…
Дивно, коли опускається дощ на міський бульвар,
Може іти по воді кожен, хто захоче…

ІІІ
Сльози

Сльози – це просто вода, тільки ллється вона із душі…
Дощ аномальний підтоплює стрімко очі…
Й небо розмито, й зірки… Від вологи навкруг міражі…
Шлях свій знаходить краплина, коли захоче…

Для рідини не існує, на жаль, рукотворних загат…
З тіла, здається, уся витікає сутність…
З аркуша… ніжно… стискаю в долоні маленький фрегат,
Щоб не відплив у далеку північну сутінь…

Сльози – це просто вода, та вона очищає думки…
Через мовчання і біль… легше світ збагнути…
Просто несказані серцем слова линуть, наче струмки…
Плач, як дихання… ридаю на повні груди…

Сон – тимчасове полегшення, ніби медичний наркоз,
Та наступає дрімота завжди́  невчасно…
У організмі моєму секрет, певно, слізних залоз
Надто на повну потужність працює часто…

 

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: робота члена Національної спілки художників України Ласло Гайду «Вода»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші, Прості вірші и Три ковтки тиші. Метки: вода, роздуми и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Краплі нет

Марина Алдон – Гора

25 июля, 2013 7:25 дп

Гора

Не вір, що гора – це ділянка планети
з різким коливанням висот,
Контрастність рельєфу залежить
від вміння свої ж відкривати очі…
А розум над рівнем морським піднімається більш,
ніж на метрів шістсот,
Однак все одно не знаходить,
де сховані в небі покої Отчі…

Не вір, що гора – результат вулканічних процесів
у нетрях землі,
Стояв крутосхил після створення світу
одразу ж на цьому місці…
Однаково гарна природа тут вранці,
увечері, вдень та у млі,
І брили старі кам’яні в лісі кращі,
ніж скелі бетонні в місті…

Не вір, що гора – це міфічна істота,
яка контролює зірки…
БескИд хоч живий, але має призначення
в сотні разів простіше –
Диханням життєвим щодня забезпечує
міжгалактичні струмки…
В Карпатах святих на душі у людини
насправді стає чистіше…

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: робота Бруно Августо Жавино «Гори (Вид на ріку)»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: гори, Карпати, роздуми и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Гора нет