За Фаренгейтом двісті тридцять сім…
У серці кров невільно закипає…
Тебе зову я всесвітом своїм,
Ведеш думки і мрії небокраєм…
За Цельсієм сто тридцять у душі…
Це в мене вперше… Відчуття екстазу…
Пульсує щастя! Стерто рубежі
І простору, і вимірів, і часу…
За Реомюром плюс вісімдесят
У грудях… літо ніжне і жадане…
В моїх долонях сонце… як гранат…
Бери його! Хай світ цей кращим стане!
1 серпня 2016
Я квітами… чуттів найвищих мовою
Кажу тобі про те, що в підсвідомості,
Ходити вчуся гранню невагомості
І зву тебе думок світобудовою…
Набравши в жмені щастя світанкового,
Твої римую різні інтонації…
У них таємні… Всесвіту вібрації
Дарують радість настрою святкового…
Промінням сонця обрію торкаюся
І гладжу крила неба лазурового,
Ковтаю спрагло запаху медового,
Серпневим днем натхненно причащаюся…
Здається трохи, певно, загадковою
Молитва серця… з волею жагучою…
Ти чуєш, нині мрії всі озвучую
Я квітами… чуттів найвищих мовою…
30 липня 2016
Сотні разів перечитую серцем листи, що залишені
Променем сонця останнім на небі… за гранню доступності…
Знаєш, вони продиктовані світові Силами Вищими…
Я збережу їх до ранку… у вимірі власної сутності…
Вечір торкається простору ледь прохолодними віями…
А у долоні срібляста роса… чи зоря… з невагомості…
Знаєш, мій дім духмяніє липневими квітами-мріями…
Просто ти в снах, поза снами, у всіх іпостасях свідомості…
Сотні разів перечитую серцем листи… сконцентровано…
Записи власні, твої… кожне слово залишене в вічності…
Знаєш, у млі не планети довкола осі зашифровано
Оберти плавні… постійні… а код галактичної ніжності…
Літо пульсує у скронях… римую емоції, враження…
Настрій чомусь поетичний… пора для ліричного роздуму?
Знаєш, ти дійсності іншої начебто… є відображенням,
Ніби теорія вибуху всесвіту… спалах… для розуму…
20 липня 2016
Пахне світанок літній безлюдним містом,
Трохи – руками вітру, що ледь прогрілись,
Чистим… із рос добірних… тремким намистом,
Мріями… що у серці… десь затаїлись…
Пахне світанок медом, який на стебла
З амфор ноланських лілій стікає в вічність
І ембріоном сонця… в плаценті неба,
Оком-вікном відкритим у справжню дійсність…
Пахне світанок фрешем, а ще – рікою,
Що протікає стрімко крізь вимір вулиць…
Можна торкнутись пісні дрозда рукою
І обійняти хмари, щоб посміхнулись…
Пахне світанок… дивом і… що важливо…
Можна дібрати настрій… на власний вибір…
Нині ж мені ти снився… і я щаслива…
Всесвіту мій безмежний, за всі спасибі!
10 липня 2016
Обвуглено ніч на світанні останком свічки…
Ще темно, але… сяє свіжа сльоза в долоні…
Ридати у сні й пити каву – шкідливі звички…
Та сумно мені…
Ти для мене, як сонця промінь…
Між нами міста… чи світи… все одно… здається…
А душу печуть… тільки мрії, не поцілунки…
До тебе шляхи – магістралі на мапі серця…
Не видно очима… відчутно на рівні думки…
Будильник старий трохи кволо співає півнем…
Віщують вітри, що травневий день хмарним буде…
На тебе б мені ніжним-ніжним пролитись ливнем,
Вдихнути любов… хоч на хвильку… на повні груди…
Обвуглено ніч на світанні… На небі скраю
Зникають зірки у безмежжі… десь між озону…
Спасибі тобі, що ти є! Що тебе я знаю!
А інше усе другорядне в житті земному…
28 квітня 2016
Тебе я цілую подихом
Квітневого вітру в душу.
Не можу відчути дотиком
Твій світ – Галактичну мушлю.
Тебе обіймаю променем
Ранковим, найяскравішим.
Ти є моїм кращим спомином,
Моїм лебединим віршем.
Тебе я шукаю у космосі
Чужого для себе міста…
Почути б… сердечність у голосі,
Забувши на мить про відстань.
19 березня 2016
Я хочу побути грішною
На ніч, чи хоча б годину…
Нестримною дикою кішкою,
Що нігті пускає в спину…
Що може губами вологими
На флейті чуттів заграти
І стати для тебе обрієм,
Стихією навіть стати…
Я хочу побути грішною…
Відчути в душі пожежу…
Щомиті здаватися різною…
Із тебе зривать одежу…
Пірнати у небо… окрилено…
Точніше – в бездонні очі…
Тобі шепотіти знесилено:
«Бери мене, як захочеш!»
Я хочу побути грішною
Сьогодні… негайно… зразу…
Хай виллється лавою ніжною
На мене вулкан екстазу…
Від пристрасті свічка хай плавиться…
Нехай кожен вигин тіла,
Безмірним коханням освятиться…
Я ж завжди цього хотіла…
2 січня 2016
Прокинешся зранку в холодному ліжку. Поряд
Лежатиме промінь зимового сонця голий,
Що телепортується крізь мовчазливий погляд
Віконного скла. Обійми… силует прозорий…
Прокинешся зранку… вдихнеш аромат серпанку,
Неначе між хмар снігових, між подушок білих…
І вип’єш, як фреш мандариновий, до останку
Снаги на весь день, що стікає зі снів… зотлілих…
Прокинешся зранку… напевно о шостій, п’ятій…
Коли ще дрімають будильники і айфони…
Знайдеш поміж книг у маленькій своїй кімнаті
З зображенням мрій та ідей записник червоний…
Прокинешся зранку… У душу крайнеба трішки
Проникне для щастя, блаженством наповнить груди…
Поглянь на узгір’я… і січень відступить… пішки…
Ти ж можеш усе… Я за тебе молитись буду…
2 січня 2016
Крізь кавоварку пропускаю ранок…
Зігрітись як іще у листопаді?
Коли тепло потрібне мрії справді,
Коли на сонці іній і серпанок…
Кленову скатерть гладжу обережно…
На кожному листочку – по поемі,
Написаній із осінню в тандемі…
Чому в душі і сумно, і бентежно?
Впускаю в хату вітер я у гості,
Нехай мені під вікнами не свище,
Про тебе хай розкаже хоч абищо,
Бо бачить і крізь час, і через простір…
Старий годинник дише неспокійно…
У вазі квіти… зморщені… у комі…
Чуття нові у серці, незнайомі…
Невже тому, що ти в думках постійно?
9 листопада 2015
Твій голос дзвенить у душі, наче помахи крил
Поштового голуба… ніби струмка леготіння,
Неначебто сонця ранкового струни-проміння…
Здається, без тебе б на землю упав небосхил…
Твій голос звучить… Його чути – найвища з утіх…
Торкаються серця слова… За межею безтями
Мені не важливо, що скільки доріг поміж нами…
Говориш коли… безгоміння у вимірах всіх…
Твій голос і сміх… пропускаю крізь кожну з судин,
А свій телефон, коли дзвониш, цілую одразу,
Неначебто п’ю чи вдихаю твою кожну фразу…
Для мене ж бо ти – найрідніший у світі… один…
22 жовтня 2014
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев