Пожежа
1.
День воскресав. Упала ночі маска.
Протерли очі знов вітрини площ.
Верлібрами складалась дивна казка,
Яку писав асфальтом тихо дощ.
Блукала я провулочком похмурим,
Розбитих хмар ловила маячню,
Враз наштовхнулась на старечі мури.
Здалося, замок на руках вогню…
Легенда почала враз оживати.
Пергамент часу все ж не стер її.
Крізь пил віків ввижаються палати
У пазурях червоної змії.
Всі раптом думи на гору злетіли
По битій стежці з смужками трави
І звідти Хуст увесь дивився сміло –
Біленькі хатки, наче острови,
Розписані із зеленню городи
Та Ріка й Тиса поруч обнялись,
Мов завели із вітром хороводи,
Карпат сувої всюди пролягли,
Будівель велетенських справжній форум,
Холоднувата стрічка залізниць
І обеліск, що вперто пнеться вгору,
І перехрестя вулиць, наче спиць.
Та вмить усе, мов у кіно, змінилось
І час понісся простором назад:
В другій епосі раптом опинилась,
Де інший устрій, інший Хуст і лад.
2.
Аж ось я в вісімнадцятім сторіччі…
Народ кона безпросвітно в ярмі,
А голод погляда, як звір, у вічі,
На волі гірше, мабуть, ніж в тюрмі.
На полі всюди схудла худобина
І косить люд, замучений від бід,
А у кущах ридає десь дитина,
Яка забула нені сміху й слід.
А он сім’я, неначе би щаслива,
Хоч у лахміттях постаті стоять,
Але любові в душах ллється злива.
Вони самі все зможуть розказать.
Ферко за жінку взяв собі угорку,
Бо покохав Йолану-сироту,
Хоч жили вбого, та доцюру Дорку
Леліяли, як зірочку оту.
Зростала швидко дівчина вродлива
Та розквітала, наче білий крин,
Характером – відверта та смілива,
Ніколи не ховалася за грим.
Ферко перукарем трудився в пана,
За працьовитість Стась його любив,
А зачіски (як праця та – кохана),
Зробити й коням можна серед грив.
Та робітник старався догодити,
З світанку аж до ночі він робив,
Адже сім’ю нелегко прокормити.
Йолана ж спину гнула серед нив.
А в хаті донька поралась невпинно.
За неї батько і на смерть б пішов,
Його красуня горда та невинна,
Немов роса…Як молоко і кров.
Волосся довге, волошкові очі,
Струнка, як той смерічки ніжний стан,
Який, немовби вирізали зодчі,
Й що так кохав сусід її Степан.
Одна біда – довкола вились злидні
І батько мав за працю копійки,
Бо виживали все нахаби й спритні,
А чесні мали лиш пісок з ріки.
3.
О краю рідний! Як же жив ти важко.
Мене за тебе так душа болить.
Ти – рідна серцю польова ромашка,
З якої рвуть пелюсточки щомить.
О рідний краю! Ти моя святине
І смолоскипе синіх колонад!
До тебе думка моя кожна лине,
Ти – величі і духу зорепад.
Твої долоні кров’ю сполоскали,
Змочили у журбі простих людей
І, як товар, із рук до рук давали,
Не знаючи, що ти – святий єлей.
Мій Хусте, дивовижно-загадковий,
Ти плин подій до себе притягав,
Дала б тобі, повір, вінок лавровий,
Щоб славі ти нарешті присягав.
Я так люблю твій кожен колосочок,
Камінчики, що пестиш у воді,
В душі зайняв найбільший ти куточок,
Ми разом і у щасті, і в біді.
Ти пережив багато, знаю, всього,
Тебе покрили зморшки й мозолі,
Та не просив рятунку ні від кого
Й тоді, як плоть конала у смолі.
Та час в минуле знову повернутись,
Де сяє давнини іконостас.
Сувої призабуті розгорнути,
Вже небом перечитані не раз.
4.
Степан Сокира – сирота самотній,
Жив поруч із Ферком, через паркан.
В свята втікав з буденності безодні
У світ книжок, в науки океан.
Ще батько-дяк навчив колись читати,
Із Псалтиря він мудрості черпав,
Раділа цій допитливості мати
(В люстерко знань син спрагло заглядав).
Та щастю порадіти встиг не довго,
Адже батьків скосила враз чума,
Степан тоді до тітки їздив в Довге,
Як повернувся – родичів нема.
І літо стало хлопцеві не миле,
Й принади білоперої зими,
Годинник ніби осінь зупинила,
Туманом в обрій проросла блідим.
Вітри несли у небуття безкрає,
Листки дерев крізь вічності дими.
О Боже мій! Чому ти нас караєш?
Хоч не святі, та все ж не юди ми.
І часом нашу молодість квітучу
Злий фатум позбавля в житті вітрил,
А вдачу сум пронизує жагучу,
Душа же прагне простору та крил.
Тоді йдемо навпомацки, сліпії,
Постійно спотикаючись, падем.
Врятуй Ісусе! Янголи святії,
Хоча б на хвильку поверніть Едем.
А наш Степан промучився доволі.
Та потім все ж узявся він до справ,
Казав, що не втекти кудись від долі…
Та обробляти свій наділ почав.
А згодом, заполонений коханням,
Зізнався Дорці про свої чуття.
І зорі обвінчали їх мовчанням,
І місяць чув обох серцебиття.
Та й Міллери були не проти шлюбу,
Степан же до роботи – що й сказать.
А сам юнак – молився мов на любу.
Тож почали весілля готувать.
5.
Довкіль Австро-Угорськії простори.
Імперія розкинула намет,
Який закрив і віковічні гори
Могутнім шармом зі стальних тенет.
Країна з підкраїн. Доби дихання…
Держава переплетення культур,
Народів, мов, релігій поєднання,
Яку вквітчав німецький абажур.
У Габсбургів, між чвар, конгломератом
Бунтами клекотало зусібіч,
Стогнала вся Європа попід катом
І витирала піт кривавий з пліч.
Посеред змій, під сонечком зігрітих,
Отруту в світ виприскував рушій,
Але прийшов розумнуй враз політик
З жіночим серцем й мудрістю в душі.
Марія із царями не змагалась,
Не зводилась на слави п’ядестал,
Навести лад довкола намагалась,
Добробуту роздать усім опал.
Зростила з сина справжнього монарха,
Який постав, античний мов Ахілл.
І мала дар, яскравіший Плутарха –
Австрійська гордовитая Рахіль.
Її ім’я несе безсмертя дзвінко,
Їй навіть вічність відвела рядок,
Вона звичайна, тільки мужня жінка,
Не ідол, ідеал і не пророк.
6.
Є в Закарпатті звичаїв багато
І люди до традицій, як жреці:
То засипають житом свою хату,
То миються узимку у ріці.
Тут звершують таємнії обряди
Так звично, мов із липи варять мед.
За них писати б можна і балади,
Із фресками оздобивши ледь-ледь.
Я знаю теж повір’їв тих чимало,
Що витекли з замулених криниць
І дивоквітом раптом забуяли
Серед народних та живих скарбниць.
Вони пройшли і безвість, і провалля.
Через віків шумливий караван.
Це: Пасха, народини та Русалля
І новорічних казок океан.
Та в той час всі за тиждень до весілля
Збирали близьких подруг та кумів,
Вінкоплети робили з диво-зілля,
Вбирали дівку під веселий спів.
А молодий до себе вів ватагу
Товаришів. І розважав, як міг.
Складали передшлюбну йому сагу,
Окрилював юнацтво щирий сміх.
Отак і Дорка – пава між дівчаток,
Гостей приймала. Квітнув день п’янкий.
Нове життя стелило свій початок,
В обіймах щастя ніжились думки.
Степан же хлопців запросив до хати.
…І притчі, й жарти, й музика, й вино…
(Потрібно ж нареченого вітати!)
Розгойдувалось радості рядно.
Василь з Дмитром – два близнюки здорові,
Сини Івана Попа, крамаря,
З собою прихопили по корові,
Як подарунок, та іще й теля.
Схиляли клени товстопері віти,
Рапсодію виводили пташки
І слали хмарки радісні привіти,
Дзюрчали величаво потічки.
Щось вітер гомонів сизобородий,
Смуглявий спокій лащився у бір,
Цілунки лазурові небозводи
Барвінку посилали крізь ефір.
7.
Змоделювати щастя нереально,
У кожного нірвани свій макет,
Та постать цю довічну і сакральну
Шукали люди з давнини поміж планет.
До щастя різні стеляться дороги:
В одних – круті, легкі же – у других,
Але спіткають кожного тривоги,
Невдачі і дроти колючі лих.
Ще не відкриті щастя всі вершини,
Не зведено іще до нього міст,
Та є добро у серці у людини,
Без нього все в житті втрачає зміст.
Імператриця віденська в палаці
Із сином говорила про життя:
Належною чи є оплата праці,
Чи вистачає всім на прожиття…
Шаль скинула Терезія Марія
Й спитала:”-Чи щасливий у нас люд?”
А Йосип мовив:”-Це – найбільша мрія,
Щоб мав народ свій вибір, правду, суд
І міг права законно відстояти”.
“-Наступник добрий з тебе вийде, знай,-
Зраділа мати,-Та реформувати
Потрібно нам занедбаний цей край”.
-Вітчизні треба свій устав створити.
Хоч знаю, що дворяни знімуть бунт,
Та вбогих слід нарешті захистити,
Австро-Угорський дати в руки “фунт.”
-Освіту вже пора давно підняти
Із темної калюжі до вершин,
Знання ж – прекоштовнії карати,
Наука – розквіту країни крин.
-Набридли вже всіх прикростей гірлянди
В містах та селах, горах та зворах.
-Із Габсбурської сірої шаланди
Піднести нам імперію пора.
-Та в мене ось намічена поїздка
До Пешту. Як повернусь, тоді ми
Займемось цим питаням. В горлі кістка,
Як думаю про біди між людьми.
8.
Жахлива річ – то заздрощі і ревність
(Немає, майже, гірших вже гріхів),
Коли втрачає совість свою пильність,
Просочується зло тоді між слів,
Отрутою наповнюються жили,
Хоча обличчя все вкриває грим,
Але для помсти норовлять вже сили,
Ніж точать свій із наміром брудним.
Бо й дерево недобре, люди кажуть,
Народжує погані лиш плоди,
А з димаря лихого чисти сажу,
Так вона знов заб’є усі ходи.
Упевнена, в другого й ложка ситна
(Комусь, на жаль, завжди здається так),
Чужая ж доля іншому завидна,
Мов місяця новесенький срібляк.
З Степаном доля теж піджартувала.
Хоч гарний, статний, дужий, мов Антей,
Та вбогий, наче річка на корали,
Стара хатина, мовби Колізей,
Городець, сад із яблуні й горіха,
Сорочок пара –от і все майно.
Була у нього в іншому утіха –
В книжках, які збирав уже давно.
Та пригледіла парубка Софія –
Товста, пихата дочка корчмаря.
Але розбилась об каміння мрія,
Він недоступним був, немов зоря.
Не раз казав їй:”-Ми не пара, Соню,
Ти щастя ще знайдеш колись своє”.
Вона ж йому:”-Хоч дай на мить долоню,
Послухай, серце б’ється як моє”.
І запевняв юнак її:”-Я бідний”.
Та стверджувала дівчина:”-То й що!
Мені віддати все мій батько згідний.
Для мене вбогість вся твоя – ніщо”.
-Не можу, мила, вибачай, благаю,
Не звик з чужих столів я їсти хліб.
-Як від батьків не хочеш, запевняю,
Нам подарує все мій дядько Гліб.
-А це ще хто?
-А ти, немов не знаєш.
То замку комендант.
-Отой бабій?
-Чому, юначе, мою душу краєш?
Люблю тебе!
-То…вибач…зрозумій…
Я серця іншій вже віддав вітрила,
Хоч правдою образити боюсь.
-Мої ж зламав, підступний хлопче, крила,
Та я за себе ще тобі помщусь.
Така розмова днями ще точилась
Між Сонею й Степаном. І вона
Тепер лише розплатою журилась,
Що грудям стрімко рвалася із дна.
9.
Угорщина. Пешт. Дід старечий плаче,
Погорблений, немов корявий дуб,
Розписаний морщинами добряче,
Біліє срібнувато-білий чуб.
Його два охоронці пов’язали.
Кудись ведуть. Лиш різки простір рвуть.
Сорочку світлу кров’ю розписали,
Яка стіка, немов червона ртуть.
О люди, люди! Ви такі жорстокі,
Немов у Бога всі ми не рівня,
Чому же болі прагнете потоків
В своїх братів убогих. Ми ж рідня.
Чому ви приручаєте лиш грубість,
Лелієте багатших все, либонь,
Не бачите свою же власну тупість,
Мов пальців зажирілих вже долонь.
Мені вас шкода. Та тривоги кручі
Вас затягають, бачу, де-не-де.
І ваших риз пихатість неминуче,
Немов листок від осені впаде.
А дід невинний. То же не навмисне
Коза зайшла у панський лан на мить.
Її убито (серце відчай тисне),
А Іштвана наказано побить,
Бо наглядач побачив злочин грубий,
Кричав, немовби навесні сичі.
В старого пересохли уже й губи,
Як те проміння сонця уночі.
На це натрапив Йосип випадково,
Бо саме їхав по дорозі тій.
Спинився. Вийшов. Глянув загадково.
Спитав про справу. Літній вітровій
Куйовдив розпанахані осики.
Упав на землю дід без сил і мрій.
Ланів переполоханих музики
Вкривала спека кінчиками вій.
“-Негідник цей страшенно провинився…”-
Тут землевласник розповідь почав.
Та Йосип перебив. Дід уклонився
І все дослівно сумно розказав.
-За ту тварину гроші повернути
І варто мати совісті межу,
В таких щоб ситуаціях не бути,
Як жити слід я сам вам покажу!
“-О, ні!” – заїло пана враз сумління.
А Іштван впав довірливо до ніг
Імператриці синові.
“-Прозріння
Вже час мені посіяти між всіх,
Покласти край брехні, насильству, глуму,
Вже годі було мучити народ.
Я проорю яри журби та суму
Спис випущу омріяних свобод.
Бо трударям вінок із винограду
Давно всім нам сплести уже пора,-
Дав Йосип феодалові пораду,-
У нас відповідальності ж гора”.
Він вдачу мав палку, гарячу, з перцем,
Імперію любив, як сонце жар,
Ішов у далечінь з відкритим серцем,
Хоч зустрічав і опору узвар.
10.
Закінчились вінкоплети щасливі.
Вночі додому гості розійшлись.
Лиш темряви примари полохливі
Вели Софію уперед кудись.
А прямувала дівчина до замку
(А корчма була поруч, на горі),
Щоб використать Дорку, як приманку,
Для дядька уже завтра на зорі.
“-О що, дитинко, ти прийшла так пізно? —
Спитав вусатий, у роках вже Гліб,-
Вже поснували сни весь світ навскрізно”.
-Несу тобі для серденька окріп.
-А де ж він?
-Розповім тобі я потім.
Пішли у вежу… Чути сміх…
-Гаразд!
Здобуду дівку хоч би і у поті,
Вкраду її собі від бідних газд.
Але чи є у неї наречений?
-Та що ти, дядьку. Це тобі сюрприз.
Лиш має норов, слухатись не вчений.
Дикунка, словом, горда, як нарцис.
-Нічого, люба, і мустанг не зразу
Дає сідло до себе прикріпить.
Але із мого кралечка наказу
Колись і гори схоче прихилить.
Народе милий! Чом усюди змови?
Куди подівся правди оберіг?
Підступність розлива озера крові,
Її тернинки колють ступні ніг.
І так пече мене руде багаття,
Яке вже здовна поглинає світ,
Бо чесності зникає вже латаття
І гіркота диктує заповіт.
Краяни рідні! Чом усюди змови?
Чи спільник вам, скажіть, і вітровій?
Для чого вам украдені підкови
Чужого щастя і чужих надій?
Було б іще не пізно схаменутись,
Я запевняю. Поверніть назад.
Та ви не в силах зваби відсахнутись.
Всиха від пасток ваших водоспад.
11.
Гірське село. Галичина. Складає
Вже руки день в молитві до Творця.
Самотня жінка з лісу поспішає
Із в’язанкою дров. А піт з лиця
Так рясно ллє. Болять від втоми плечі,
Але крім неї нікому робить.
Вона – вдова. А двійко ще малечі
Потрібно одягнути, прокормить.
Хоч майже пусто у малій коморі,
Замість зерна – одні уламки сліз,
Та зранку ще помчала вона в гори
Набрать, продать галуззячко беріз.
Не піде же вона жебракувати,
Хоча бідніша, мабуть, і за тих,
Хто копійчину йде в народ збирати.
Малює біль дими в очах мутних.
Аж ось і хата. Впав тягар великий.
Підбігли діти ще малі, худі.
А недалеко чути грубі крики…
Усі завмерли, як рушник, бліді.
Солдати йшли збирати творог, масло,
Та молоко, свічки, іще й курей.
В барвистих плесах річки сонце згасло
І місяць виплив. Скарги із грудей
Ні, не зронила. Геть усе віддала
І впала непритомно, наче птах.
Матусю діти всю розцілували,
А ніч вже крокувала по полях.
Прибігли люди:
“-Галечко! Галино!
Вставай! Вони пішли! Лише зажди…”
Але душа помчала журавлина
У вирій потойбічний назавжди.
Не витримало серденько вдовине
Важких наруг, які лиш бачив Бог.
Забрала смерть її на ті зорини,
Де вже немає горя та тривог.
Порвалась павутини срібна нитка
Ножем холодних і стальних образ.
Усе ж минає. В’яне, наче квітка,
Людина кожна, як настане час.
На жаль, ніколи більше вже не буде
В минулого простори вороття,
Хоча не розуміють часто люди
Ціну ту справжню їхнього життя.
Жалкую. Та усе пливе невпиннно,
Мов корабель, у сизе небуття,
Де кличе ще непізнана долина
Із вічністю святою до злиття.
А діти Галі смутно голосили,
Бо жереб випав їм не із легких.
До тями матір повернуть просили
Над саваном своїх сирітських лих.
Та раптом – розцяцькована карета.
Тривоги зашморг до душі прилип…
І коні мчать баскії, як комета.
Умить спинились. Дверцят тихий скрип.
Імператриці син ось показався,
Якого так любив увесь народ.
З ікони їм написаним здавався,
Бо з правдою складав собі оплот.
Старі й малі… Селяни оточили,
Повідали про бурі глузувань
І про Галину, що дітей лишила
Довічно на утримання ридань.
Сашка й Одарку підвели до пана…
У Йосипа пройшов по тілу гнів:
-Я покараю винних. Більш омана
Не буде заливать убогих рів.
Дітей візьму з собою я до Відня,
Всім забезпечу, вивчу, як своїх,
Щоб віхола жорстокості всесвітня
У прірву не стягнула раптом їх.
Як слово дав, то, мов поклав печатку.
Ніколи Йосип не вертав назад,
Бо мав метою він від сампочатку
Навести у країні своїй лад.
Хоча яріли поруч колотнечі,
Міняли блазні маски на чолі,
Та не вдавався від проблем до втечі,
Бо імператор – щит і меч землі.
12.
Клен загравав із непорочним ранком,
Роса кидала бризки між квіток.
Ішла до Тиси Дорка трав серпанком
Із подругою Ліною Вовчок.
Ромашок враз побачили маківки,
Які біліли здалека лицем,
Їх жовтих капелюхів облямівки,
Немов обручки, сяяли вогнем.
Листочків теплі човники легенькі
Гойдались під метеликів крильми,
На скрипках грали коники маленькі
Для поля новостворені псалми.
А поруч бігла верховинка-річка,
Стелила глибина махрове дно,
Струїлась прохолода ніжно в вічках,
Мов атласне зволожене сукно.
О Тисо! З сині виткані простори!
Я так люблю тут обрію шукать,
Де затишку шикуються мажори
І хвильки берег линуть облизать.
Гірська Джокондо! Дорога перлино!
Карпатам заглядаєш до долонь,
Тобі дарую зірок половину
І вітру перламутровий тромбон.
А Дорка зачерпнула із водиці,
Ковтнула спрагло свіжість течії,
Думок понеслись срібні колісниці
Туди, де спав іще Степан її.
Враз із кущів побачила Софію
І Гліба-коменданта на коні.
Він відганяв солодку ностальгію,
Скрізь похоті вели його одні.
Схопив він Дорку і гайда до замку.
Кричала Ліна. Та уже дарма.
Мовчала гладь розніженого ранку
І стук копит розносила сурма.
А Соню не вгледіла зад вербою.
Заплакала, бо знала, що котру
Облюбував негідник з бородою,
Робив собі коханкою оту.
Помчала, спотикаючись, по стежці
Феркові роповісти про біду.
Тополі їй скидали по сережці
На відчаю гортензію бліду.
13.
Степан ладнав на хаті дах тихенько.
Та раптом перед ним з’явивсь Василь:
-О друже, швидше! Непритомна ненька.
…Аж соняшник стряхнув жовтавий бриль.
-Та що ж із нею?
-Батько за товаром
Поїхав… Тут солдати підійшли…
Забрали все з крамниці… Чорним валом
Трагічні дні життя у нас пішли.
-А чи багато воїнів?
-Ні, двоє.
-Бери Дмитра, сокири і мерщій!
-Степанку, брате! Доле! Горе моє!
-На долю нарікати ти не смій!
Швиденько в Попів запрягли трьох коней
І в путь-дорогу. Між смерічок крон
Лиш підглядало сонечко червоне
Та шлях стелив запилений хитон.
Іржання… Галас… Дзвін тепла симфоній
І струни скрізь натягнутих пшениць,
Й гравюри де-не-де сумних півоній
Та полохиливі вигуки криниць.
Здогнали… Зупинили… Мимоволі
Піднялася на кривдників рука.
Образа додавала сили й волі,
Бо вдача у людини вже така.
Поранено Степана. Та він б’ється.
Гаряча кров заквітчує рукав.
Не відступає. Далі йде. Сміється,
Бо допомогу друзям обіцяв.
Ну от і все. Покарано зухвалих.
Вони втекли, залишивши весь крам.
Дмитро й Василь із коней пострибали,
Обняли хлопця і зайшли у храм
Подякувати Господу за ласку.
Що подолали труднощів пунктир.
Товариші молитв сплітали в’язку
За доброту, за рідних і за мир.
А вдома Юлія промила рану,
Приклала якесь зілля та листки
І дала ще сувій сукна Степану
На сукні нареченій та хустки.
14.
Якісь жінки зустріли Дорку ніжно.
Забрали в Гліба. Вмили та вдягли,
Неначе панну, у вбрання розкішне
Іще й вінка на голову дали.
І завели у вежу Фердинанда,
У залу пишну й залишили там.
Оглянулася дівчина. Шаланда
Картину причепурювала. З рам
У вічі чисте золото дивилось.
Підлога незвичайної краси…
Довкола таємничістю світилось
Усе і доносились голоси.
А ось і комендант. Узяв за руку.
“-Пішли. Хочу весь замок показать”,-
Сказав ласкаво. І вона без звуку
За ним покірно почала ступать.
Пройшлися. Він всміхнувся загадково.
Не зрозуміла Дорка сенс речей.
Було прекрасно, дивно і казково,
Шовки спадали шалями з плечей.
Привів до столу. Там такі принади,
Яких іще й не бачила вона.
Сказав, що гості він нестримно радий.
Налив у келих ввічливо вина.
-Такої вроди,- він почав розмову,-
Лиш гідні одиниці на землі,
Таку троянду у оцю діброву
Лише боги заносять на веслі.
В твоїх очей окриленій блакиті
Невинність, котру все я так любив,
Пелюстками журби ці губи вкриті.
Тебе побачиш – серце хоч губи.
-Пробачте, пане, як усе збагнути?
При чому тут кохання блиск тенет?
Хотілося б іще від вас почути,
Коли додому пустите мене.
-Дитино! Ну й смішна ти! Мов не знаєш,
Для чого я тебе сюди привіз.
Моєю стати, сонечко, ти маєш.
І наперед прошу, не треба сліз.
-Та в мене ж наречений!
-Де?
-Удома.
-Нічого. Ти тут матимеш усе,
А з голодранцем – тільки в річці сома.
-Ви скоро пошкодуєте за це!
-Я? Ну й нахаба ти, дівчисько дике!
Хоча і гарне дуже, що й сказать?!
-Пустіть мене! Зробіть добро велике…
-О ні! Мене не варто умовлять.
-Тоді робіть, що хочете. Одначе
Коханкою не стану вам повік.
-Так у в’язницю підеш. Я ж терплячий.
Для непокірних “ліки” маю всіх.
15.
Любов палка, як вихор у пустелі,
Як промінь сонця у колисці хмар.
Та біль руйнує щастя капітелі
Й немає більше сміху, дивних чар.
Слова Степана ніжнії та щирі
Були, неначе бідблиск міріад.
Та тільки сліз конвалії безсилі
Вродив замість кохання долі сад.
Я знаю, гірко, як біда здіймає
Над рідною людиною свій лук
І як стрілою болісно влучає
У груди, пошматовані від мук.
Я знаю, важко, коли мла тривоги
Мережить із журби лихий узор
І як немає зовсім допомоги,
Паде у безвість з неба метеор.
Як скочується враз земля з орбіти,
А ми втрачаєм миттю часу лік
І починає раптом сутеніти,
Бо з близьким розлучаємось навік.
Немов до серця туляться морози,
Душі орнамет замітає сніг
І недоречні каяття, погрози,
Паде лиш розпач з відчаєм до ніг.
16.
Ферко, Йолана та Степан журились,
Не знали, як до Дорки підійти,
Бо замком охоронці скрізь крутились.
Пробратись важко було і зайти.
Та тут прийшли Василь з Дмитром і Йваном,
Почувши про нещастя, близнюки
Хотіли поквитатися із паном
За тих солдатів і за бід ковтки.
Дмитро знав слабкість Гліба до ворожок,
Всім таємничим марив комендант.
…Каміння, карти, дзвін чарівних ложок,-
За це був ладний дати й діамант.
І одягнулись у гадалок браття,
Хоча Степан до замку рвався теж,
Та не пустили…
-Постривай з завзяттям,
Якщо до ночі не прийдем, підеш.
Піднялись по горі. Зайшли у браму.
Їх вартові до пана відвели.
-Ласкаво прошу. Розкажіть програму,-
Зрадів їм Гліб і килим розстелив.
Всі, ніби по-турецьки, посідали
І хлопці почали розповідать:
-В магічну кулю ось ми заглядали,
Як темінь з паранджі струсила тать
Й побачили видіння мимовільно,
Що тут живе оцей ласкавий пан.
Всім затишно довкола, гарно, вільно
І щедро родить у народу лан.
А ще ховає він десь тут дівчину
Вродливу, молоду, немов весна.
-Як ви дізнались про мою перлину?
-Елементарно, прочитали в снах.
-То й що? Коли підкориться принцеса?
Чи хтось вже інший кинув оком теж
На неї. Та вона не продається.
-Не це важливо. А красуня де ж?
-Я у в’язницю кралечку відправив,
Бо не дає до себе й підійти.
-О пане, пане! Як ти досі правив?
Нам радять карти дівчину знайти
І відпустить на волю. Наречений
Її чекає.
-Боже мій, за що?
Втрачати я такого не навчений.
-Це –долі фатум. Інше все – ніщо!
Враз тут зайшли два молоді солдати,
Оті, що обікрали близнюків.
Впізнали, хто прийшов сюди гадати,
Прошепотіли Глібу кілька слів…
Обличчя коменданта враз змінилось.
-Безрідні пси! Блюзніри! Зла вінець!
Убити їх!
…Ну все… Життя скінчилось.
Завчасно свічка згасла їх сердець.
Неначе чайки, що самотньо гине,
Пронісся стогін. Всесвіт занімів.
І вже душа кудись у вічність лине.
Всі вирвані листки календарів.
Життєвого немає більше світла,
Лише пітьма та тиша… Чорнота.
Зотліли мрії. Молодість відквітла.
Поклала смерть погорблена хреста.
17.
Над Віднем хмари грозові нависли,
Вже коси вітер розпочав плести,
Марія же Терезія у кріслі
Читала від дворян своїх листи.
І от у двері тихо хтось постукав.
Доклали слуги:”Дюла Немеш, граф”.
Вклонився. Привітався. Тільки вуха
Так червоніли, наче маки. Храп
Почула панна із грудей озлоблих,
Як руку їй тактовно цілував.
І голос був, неначе із-під гробу.
За усмішкою лють свою ховав.
-Імператрице! Я з далеких мандрів
От щойно повернувся і до Вас…
Приніс дарунки…квіти…олеандри,-
Сказав люб’язно Дюла кілька фраз.
-Спасибі. І куди Ви відлучались
Від справ країни і моїх реформ?
-Туреччиною, Римом милувались
Із братом ми… Потрапили у шторм…
-А як Вам нововведення в державі
І поступки на бік селян простих?
Нервово зуби стиснув граф біляві.
Мов кам’яний, напружено застиг.
-Не дуже, бачу, любите країну!
-Ні, ні, я радий… Я шаную лад,-
Знітившись, мовив Немеш, хоч руїну
Хотів би краще бачить, а не сад,
Бо до народу мав лишень відразу.
-Ось, люба панно, я привіз вино,
Дегустувати Вас прошу одразу,
Нехай заграє в чарці срібне дно.
Налив Марії та стоїть, чекає
(Отруту влив міцну він у напій)
І вже в уяві високо зринає,
Клинописом фінал виводить мрій.
А час на петефоні циферблату
Вистукує мелодію “тік-так”
Ось вартовий заглятув у палати,
Подала панна он умовний знак.
-У мене звичай тут один завівся,
Що я сама, мій графе, от не п’ю,
Та й грішник той, хто з ближнім не ділився б,
Тому я перш за все і Вам наллю,-
Сказала Дюлі враз імператриця,
Бо зрозуміла наміри без слів.
Гість скривився, на панну подивився,
Зітхнув і хитро біля неї сів.
-Ні, я же першим зовсім не достойний…
-Спочатку Ви. Не п’ю інакше й я.
Перехилив. Приречений. Беззбройний.
Мов підкосилась раптом вся земля.
…Вже за хвилину повалився мертвий
В холодні жовті руки вічним снам.
Хотів знайти собі чужої жертви,
Під жорна ж вітряка потрапив сам.
18.
Покликав Дорку знову Гліб до себе,
Ласкаво руку їй поцілував:
-Я так чекав, красунечко, на тебе,-
Із усмішкою дівчині сказав.
Вона тихенько глянула на нього,
Відчувши присмак сизої туги.
Промовила до ката свого злого,
Згадавши волю, річку і луги:
-Для чого вам моя душа потрібна,
Я ж, наче всохлий поміж гір ставок,
Повік не буду вам, повірте, рідна
І всьому свідок сам Всевишній Бог.
Колись, як над землею вечоріло,
І темрява цуралась ворожби
Я іншому своє віддала тіло
Та серця половину назавжди.
І він мені в палкій любові клявся,
Моїх цілунків спрагло пив напій,
Лиш тільки місяць хитро усміхався,
Старий жовтавочубий зоресій.
Для нього тільки я хотіла жити.
Нехай хоча б, неначе сіра тінь,
А тут же буду плакати й тужити,
Під золотом немилих цих творінь.
Бо зважили мені терези долі
Важкий нести вперед спокути хрест,
І віддблиски тривог, що мимоволі
Гаптують брук моїх он перехресть.
Скажіть, для чого вам така потрібна,
Мов сонце захололе, без тепла.
Я напівмертва, пане, і безрідна,
З чужого вам вже зліплена ребра.
-Та заспокойся, дівчино, благаю…
Забудеш все, пройде твоя печаль.
Тобі віддам шматочок свого раю,
Заграє нам весільний ще рояль.
Такі, як ти, трапляються не часто,
Та й взагалі, в житті єдиний раз.
Як вже вдалось мені рубін цей вкрасти,
То й одружитись наступає час.
-До серця не протоптуйте стежину,
Бо не росте там папороті квіт,
Я не прийму дарів навіть краплину,
Адже спізнились ви на сотню літ.
-Гаразд. Побудь ще трохи у в’язниці.
Замислися, дитино, над буттям.
Роки ж летять невпинно, як синиці.
Втішатись гідна кращим ти життям.
19.
Чому, любове, ти приносиш муки,
Роздмухуєш вогонь жертовний скрізь,
Караєш нас за зустрічі й розлуки
Офірою ще недопитих сліз.
Чому, любове, у твоїм полоні
Нас не ляка страждань терпкий узвар,
Хоча тривоги вкраплюються в скроні,
Ми болі всі приймаємо, як дар.
Скажи, чому плоди твої налиті
І радістю, й печаллю водночас,
А в грудях дзеркала чомусь розбиті,
Як покидаєш ти підступно нас.
Чому, любове, крізь туман магічний,
Злетіти ж в небо вільно не даєш.
Закоханим потрібен всесвіт вічний,
А ти за руку по землі ведеш.
20.
Імператриця у коронній залі,
А поруч Йосип Другий.
-Сину, край
Тобі віддам, немов святі скрижалі,-
Сказала, — лиш химеру покарай
І розкривай підступності кайдани,
До вівтаря добра закон неси
Та знищуй зла відлежані аркани,
Щоб ворог чесний намір не скосив.
-Матусю! Дуже радий я служити
Тобі й Австро-Угорщині. Весь світ
Твої реформи схоче повторити,
Здолати невдоволеності слід…
Та враз забіг хлопчина до покоїв,
Замурзаний ще й чуб на голові:
-О милостиві! Батько щось накоїв,
Бо б’ються із сусідом у траві…
-Давай, поглянем, чим не поділились,-
Вніс Йосип пропозицію. Пішли.
Чоловіки кричали та сварились.
Шукали щось. Та, певно, не знайшли.
Побачивши Терезію Марію,
Припали до землі. Скандал затих.
-Я здавна урожай отут свій сію,-
Почав розповідать один із них.
Та інший перебив:
-О пані світла!
Повірте, це усе ще мій наділ.
Де кукурудзи китиця розквітла,
Колись проходив батька частокіл.
Земля! Земля! Володарка надії!
Даруєш хліб ти й п’єш невинну кров,
Розкішно наряджають гречкосії
Твій стан у нероздільную любов.
Складають сльози в животворче лоно
І віддають тобі рельєфи сил,
Керуються вони твоїм законом,
Із тебе ліплять щастя свого бриль.
А Йосип переміряв дві ділянки
І порівну обидві розділив,
Щоб не душили люди більш горлянки,
Уставом своє рішення скріпив.
-Потрібно встановити точні межі
Селянам. Феодалам, шляхтичам
Та зруйнувати вічних сварок вежі
І миру спалахне в серцях свіча.
Вдоволено обняла сина мати:
-Я рада, що розумно розсудив.
І буде Бог тобі допомагати,
Щоб волю ти імперії вершив.
21.
Землею ніч тихесенько котилась.
Степан ходив по хаті сам не свій:
-Братів немає. Дорка не з’явилась.
Іду у замок. І це вибір мій.
Потрібно визволяти усіх швидко.
Чому же досі, не збагну, я тут?
Моїй коханій у полоні бридко
І той бабій свій вершить самосуд.
Узяв з собою ніж, ліхтар, мотузку
Й пішов впоперек темряви у ліс.
Спираючись на знайдену галузку,
Він плутався кущам десь поміж кіс.
Вітри, немов примари невловимі,
Зіркам на пальці хмари натягли
І мороку кружальцята незримі
На гульбища примхливі повели.
Полився дощ, неначебто із сита,
Град дзьобом бив у шлюзи стратосфер.
Земля стогнала, жахом оповита
І вогник ліхтаря раптово вмер.
Але Степан ішов назустріч долі,
Нічого не боявся в мить оту.
Ридали буків віти напівголі,
Ковтаючи незграбно всю сльоту.
Кидались небосхилом блискавиці,
Топтали гори чоботом громи.
Лякливо вигиналися криниці
І місяць ріг об темряву зломив.
Аж ось і замок. Сон укрив солдатів.
Степан через стіну спустився вниз.
Велика зала. Куполи горбаті.
Кімнати літні. Вікон дивних бриз.
Зблиск бурі фіксував лиш перемоги,
Осяяв кривуватий серпантин
Та місто все. Тихенький скрип підлоги…
Чи хтось іде? Ні, тут Степан один.
То перед замком хтось напевно ходить.
Відкрився черепиці вмить рельєф,
Бо свій негода феєрверк заводить.
…Зимових спочивалень барельєф…
Годинникова он квадратна вежа
З великим позолоченим хрестом,
Що дерев’яний склеп весь помережав.
Та враз по ній ударило хлистом
Із неба жовтувато-пурпуровим.
Забив тривожно безпритульний дзвін.
Ось новий спалах сяйвом кольоровим
Поніс сюди ж липневий свій уклін.
Два мертвих дзвонарі на землю впали.
Вогонь пробігся замку дахом вмить
І вартові щосили закричали:
-Фортеця наша, Господи, горить!
Іще стріла одна влучила в шинок,
А інша – коменданту прямо в дім.
Степан побачив зорепад іскринок:
-О Боже, Дорка теж згоріла в нім!
Розгульний ти негіднику проклятий!
Заслужена, знай, кара ця твоя.
Стихія зжерла твої пишні шати
Й тебе із ними… Дівчина ж моя,
Невинна пташка, теж отам зотліла.
Для чого жить? Куди тепер іти?
Моя душа від болю почорніла,
Немов перевернулися світи.
І він помчав кудись вперед безтямно
В долину збіг і до трави припав.
А замок рятували всі. Безжально
Його червоний півень цілував.
Вогонь добрався швидко аж до льоху
Порохового. Полум’я струсив
У башті циліндричній він потроху
І вибух враз крайнебо оповив.
Страшенний гул збудив раптово гори.
Весь край, як вранці сонце, освітив,
Аж Тиса заховалась поза звори,
Неспокій сірий води охопив.
Немов вулкан, здригав щодуху замок,
Знімав стовп диму догори лицем,
А вихід з башти затулив уламок,
Горіли біля брами всі живцем.
Софію, що в фортеці в корчмі спала,
Вогонь пекельний теж не обійшов.
Пожежа всю будівлю зруйнувала
І досхочу пила людськую кров.
22.
О Хустський замку! Підіймаю вітку
Журливих і гірких своїх думок,
Історії старий і сивий свідку,
Людського болю, лиха та тривог!
Тебе звели з кісток слов’ян невинних,
Переоравши зі слізьми нарцис,
Вітри сторіч безликих і неспинних
Втікали від пихатості та криз.
Я знаю, ти торкатися не хочеш
Цікавих, недоступних іншим тем,
Та бачили німії твої очі
Страждань народних цілий аж гарем.
О Хустський замку! Брами мозаїчні
Овіяв пил курганів звідусіль,
Твоїх принад сапфіри романтичні
Для когось – щастя, а для когось — біль.
Татари, турки, кочові монголи,
Австрійці, німці та угорська знать
Довкола обійшли твої подоли,
Куйовдили твоїх світанків гладь.
О Хустський замку! Золота прикрасо!
Вмістив чимало слави мікросвіт,
Фортеце кам’яних терезів часу,
Ти в літопис віків вписала слід.
Але й тебе скорив кривавий фатум,
Вогонь зайняв гордині ореол,
Скарбницю переповнену багату
Долонями розкидував Еол.
І танцювала, збуджено, пожежа
В шаленім ритмі, п’яна, босоніж.
Обтрушувала попіл кожна вежа
І стіни підрізав стихії ніж.
О Хустський замку! Вічную руїну
По собі ти нащадкам залишив
Й розпечені підтоки парафіну
Між сірих мурів і нетлінних див.
23.
Марія походжала по палатах,
Бо хвилював оказій кожен хруст:
-Я чула, щось недобре у Карпатах,
Слід в Мараморош, а точніше – в Хуст
Поїхати. Тривоги геральдики
Свідомість переповнюють щораз,
Передчуттів вриваються десь крики
Мені у груди. Серцеокий в’яз
Хитає листям у вікні кудлатим,
А я журюся. Квітів жовтий креп
Здається всохлим, трохи дивнуватим,
Нагадує страждань народних степ.
В моїх руках частина сьома світу,
Не хочу я покірності при цім,
Не треба бюрократів заповіту,
Та має буть порядок скрізь, у всім.
На компроміс іти завжди готова
(Країну жде найвищий апогей),
І знаю, вродить жито, не полова
Із викресаних з давніх мрій ідей.
-Тоді іду збиратися в дорогу,-
Промовив Йосип.
-З Господом іди.
Бери могутніх воїнів підмогу,
Провінцію врятуй ти від біди.
24.
Степан подумав, що життя скінчилось.
Без милої ж, напевно, краще – смерть,
Піднятись лиш на гору залишилось
Червону. Стрибнуть вниз. Розбитись вщерть.
Аж ось і Ріка розтяга фіранок,
Викладує з хвильками камінці.
Уже заводить літургію ранок,
Висмикує із сонця промінці.
Із кривизни дорога до обриву.
За кроком крок. Та далі – пустота.
Чуття усі на гострій грані зриву,
А інше все – намарна простота.
Юнак у самоті своїй конає,
Так важко йти… Так болісно чомусь…
Вже силоміць і сам себе спиняє,
Завившись хмарам в мантію якусь.
Зигзагами розмотуються муки
І мовчки вирва дивиться в лице.
-Я не забуду твої ніжні руки,-
Сказав,- Та ти не знатимеш про це.
-Стій!- крикнув голос невідомо-звідки.
-Це Дорка кличе? Так, оце вона.
Із того світу посилає звістки.
-Та зачекай! Біжу. Я не одна.
-Чи я уже полинув в потойбіччя?
Це марення, чи дівчина жива?
-Давай вщипну тебе за передпліччя,-
Промовила.
-Оце таки дива!
Упав до ніг, обняв свою царівну.
Від радості – сузір’я цілі сліз
Обом обличчя розписали рівно.
Сплеск щастя поділяв, здається, ліс.
-Де ти була? Як уціліла в пеклі?
Тебе шукав у полум’яній млі.
Я бачив сам, як падали полеглі,
Вогню каскади пили сік землі.
-Сиділа я самотньо у в’язниці.
Мене стеріг солдат один, Андрій.
Ми розмовляли про буття криниці,
Та враз забив у вікна буревій.
А вартовий сказав, що мало платить
Скупезний комендант усім. Тому
Нам слід втекти. Нехай він службу зрадить,
Та краще дезертиром буть йому,
Ніж бачити щодня несправедливість,
Крім того, допоможе ще й мені.
І ми втекли, бо мав Андрій сміливість
Вести мене крізь нетрі вогняні.
Ми спорудили із дощок драбину
Й спустилися хустинами зворів,
А вже, здається, мабуть, за хвилину
Почувся вибух. Замок весь згорів.
Степан все слухав. Вже печаль минула.
А збоку хлопець сам, один стояв.
-О любий, зачекай, я і забула,-
Солдата підтягнула за рукав,
-Оце герой, мій рятівник відважний.
А він тихенько мовив лиш:-Андрій…
-О Господи, який я неуважний,-
Степан аж засоромився. Мерщій
Він стиснув руки юнака подерті.
-Тобі я буду винний все життя,
Кохану повернув ти з гирла смерті,
Та і мене вже майже з небуття.
Обнявся наречений із солдатом.
Знітився трохи скромний вартовий.
-Від нині будь мені, благаю, братом.
-А ти мені, мій друже дорогий.
На це прибігла Ліна випадково.
Степан одразу познайомив їх.
(Симпатія з’єднала їх раптово)
Окрилював усіх веселий сміх.
25.
Так монотонно дише знов планета,
Хитає будень осокора лист,
Летить іздалека у Хуст карета
Із Йосипом під вітру тихий свист.
Звисає теплий полудень над краєм
Та наливає соком виноград,
Хатки біліють перед водограєм
І пахощі роняє плідно сад.
Аж раптом бачить син імператриці
Зотліле попелище на горі.
Нема будов, немає і дзвінниці,
Весь замок, як пергамент, погорів.
Зійшовсь народ. Що знали, розповіли
Про Дорку, коменданта, бурю, жах
І скільки лих усе життя терпіли
Та що раділи виключно у снах.
Підкликав Йосип стримано Степана
І грошей дав. Але отой не брав.
-Тобі це компенсація за пана
Та за знущання, -гордо проказав.
-Ми якось подолали вже незгоди,-
Зніяковіло хлопець червонів.
-Я чув, що ти розумний від природи,
Отримав низку мудрості скарбів.
Отож, відкриєш людям храм науки.
За це лиш шануватимуть тебе.
В Степана навіть затрусились руки:
-Віддам цій справі повністю себе.
Створю у Хусті я церковну школу
І буду сіять в ній добра плоди.
-Нехай щастить твоїх знайомих колу
Вже цей рік щоб потрапити туди.
Обітницю Степан таки дотримав,
Як слово ж дав, — так діяти пора.
Лише завжди в очах у нього блимав
Вогонь пожежі… Замкова гора…
26.
День воскресав. Упала ночі маска.
Протерли очі знов вітрини площ.
Розтанула моя солодка казка,
Яку писав асфальтом тихо дощ.
Попереду руїни лиш стояли,
Несли на чатах смутно караул
І міста усю велич споглядали,
Дерева пригортаючи впритул.
Йшла знов гроза. Нервова бурі дзига
Нагадувала про прадавній біль,
А сповіді душі розкрита книга,
Мов полум’ям, зайнялася довкіль.
Та сонце ось. Пливуть за обрій хмари.
Прояснюється неба напівтон.
І пісня лине за ясні Стожари
Про замку вогняний синедріон.
