Марина Алдон – 26 серпня. Лист до Бога

Двадцять шосте серпня. Лист до Бога

3D, у техніці розчинення

НЕБОКРАЄМ ОБВУГЛЕНИМ хмари розхитують морок. Тихо КОТИТЬСЯ МІСЯЦЬ німим потойбіччям, як диск… На пергаменті пам’яті літер та слів сивий порох… Жах, НЕНАЧЕ той меч… свій сталевий приховує блиск… ЗАПАХ ВОСКУ ДОВКОЛА… між тим… деформується свічка… і здається чомусь, що ПРИБИТА ДУША ДО ХРЕСТА… У розхристаних сутінках губиться маревом річка, НІЧ ВРОСТАЄ КОРІННЯМ у вицвілий аркуш листа… Бачить світ Цар могутній КРІЗЬ ВСЕСВІТУ ОКО ВСЕЗРЯЧЕ, ті безодні, що В грудях заповнює сонмище зла, СТОВБУР МОЗКУ ПЛАНЕТИ, чекає покути терпляче. Витирає Христос плащаницею піт із чола…
Шлях Чумацький веде з інших вимірів прямо до раю… починається він аж НА ВІСТРІ ГІРСЬКОГО ХРЕБТА… ЗАМІСТЬ МИЛИЦЬ ДЛЯ СЕРЦЯ… протез для свідомості мають отамани юрби… не цікавить їх сліз гіркота…
В стратосфері чуттів скрізь ЛОКАЛЬНІ ОЗОНОВІ ДІРИ, різнотрав’я тривог ВИШНІ ВІТИ КОШЛАТЯТЬ щораз, тавтограми страждань наповняють свідомість без міри… і СЕРПНЕВИЙ ГУСТИЙ ІРОКЕЗ потрапляє до ваз… Мов корида життя… кожен день із собою турніри… На маршруті буття час вперед невблаганно біжить… ЯК БЕЗ КРИЛЕЦЬ ДІЙТИ ДО МЕТИ З ПЕРЕЛОМАМИ ВІРИ? Або тільки хоча б ВВИСЬ ЗЛЕТІТИ, як птаха, НА МИТЬ… Вже космічний наш бруд НА ОРБІТІ становить загрозу… Чи ШУКАТИ ЧУДЕС слід в астральній ще все площині? МЛІЄ ЛИСТЯ ПОВОЛІ, для нього немає наркозу, непророслим зерном загнивають розтрачені дні.
Непритомніє воля… конає в агонії правда, НЕСПОКІЙНО НА ВЛАСНІЙ ГОЛГОФІ,
мрій втрачено сенс… ТЕРПНЕ ШКІРА ВІД БОЛЮ…  в сім’ї стала нормою зрада… кожний другий чаклун, хіромант, «рятівник-екстрасенс»…
Ну а ВІЧНІСТЬ ХОВАЄ КОРДОН… рвуть ефір катастрофи… трансформує ландшафт радіації діапазон… ЗАМІСТЬ МІСТА ЛИШ ВЕЖІ… ЛИБОНЬ, ВАВИЛОНСЬКОЇ… ПРОФІЛЬ… ЧОРНА ПРІРВА ЗВИСА НАД СУСПІЛЬСТВОМ, ЗАГОРНЕНА В СОН…
Люд клонує гріхи, імпортує своє божевілля… Чи ж народиться знов Каїн, Юда та Понтій Пилат? НІМБ ІЗ ТЕРНЯМ ВІНЧАЄ ПРИРОДУ, ЗАСЛАБЛЕ ДОВКІЛЛЯ… Немовлятам до рук потрапля бойовий автомат. Братовбивці тепер, як опришки, народні повстанці, ТИСНЕ ПРОСТІР, МОВ НАБРЯК… НА КОД ГЕНЕТИЧНИЙ ЗЕМЛІ… Вітер гладить ромашку, мистецтво показує танцю… не бажає, щоб сік лікувальний дістався бджолі…
В споконвічних лісів трохи дивний синдром облисіння, екзекутори гай самовільно карають на смерть… Я НЕ ВМЕРЛА… АЛЕ… ЗУПИНИТИ НЕ МОЖУ СВАВІЛЛЯ… безперервних проблем, суєти, стресу скрізь круговерть…
Дай же, Господи, сил скласти іспит мені на честь, мужність… ПЛАЧУ ПРОСТО… І ЖДУ… КОЛИ ПРОМІНЬ ЗАСЯЄ У МЛІ… Для молитви вбрання підбираю я – скромність та мудрість… Боже, благослови вчинки, вірші та  хліб на столі…

У тексті розчинено вірш:

НЕБОКРАЄМ обвугленим котиться місяць. Неначе
ЗАПАХ ВОСКУ довкола, прибита душа до хреста.
НІЧ ВРОСТАЄ корінням крізь Всесвіту око всезряче
В СТОВБУР МОЗКУ планети… на вістрі гірського хребта…
ЗАМІСТЬ МИЛИЦЬ для серця… локальні озонові діри…
ВИШНІ ВІТИ кошлатять серпневий густий ірокез…
ЯК БЕЗ КРИЛЕЦЬ дійти до мети з переломами віри?
ВВИСЬ ЗЛЕТІТИ на мить… на орбіті шукати чудес?
МЛІЄ ЛИСТЯ поволі… неспокійно на власній Голгофі…
ТЕРПНЕ ШКІРА від болю… а Вічність ховає кордон…
ЗАМІСТЬ МІСТА лиш вежі… либонь, вавилонської… профіль…
ЧОРНА ПРІРВА звиса над суспільством, загорнена в сон…
НІМБ ІЗ ТЕРНЯМ вінчає природу, заслабле довкілля…
ТИСНЕ ПРОСТІР, мов набряк… на код генетичний Землі…
Я НЕ ВМЕРЛА… але… зупинити не можу свавілля…
ПЛАЧУ ПРОСТО… і жду… коли промінь засяє у млі…

А у вірші розчинено ще одну поезію:
Небокраєм
Запах воску.
Ніч вростає
В стовбур мозку.
Замість милиць
Вишні віти…
Як без крилець
Ввись злетіти?
Мліє листя,
Терпне шкіра.
Замість міста
Чорна прірва.
Німб із терням
Тисне простір.
Я не вмерла…
Плачу просто…

14 червня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

Марина Штефуца – Сучасниці

Сучасниці

 

Сьогодні ти надто гламурна,

Сьогодні ти дуже сучасна.

Хоч юність – зозуля безжурна,

За завтра подумай завчасно.

З цигаркою ходиш розкуто,

Одежа уся сексуальна,

Мобілку показуєш «круто»,

Ти ж дівчина неординарна.

Якась закордонная кличка,

Ім’ям називатись не модно

І стильна мала косметичка…

Лиш якось усе неприродно.

Зі сленгу «шевченківська» мова –

Жаргон специфічний доволі,

Вінок розкидати готова

В перелюбом зоранім полі.

Вважаєш, моралі супліття –

Усе пережитки сторічні.

Ти ж не досягла повноліття,

А хочеш засуджувать вічність.

 

 

 

 

 

Марина Штефуца – Авель

                Авель

Беззвучно впав землі в ясельця.

Вуста відкрила, щоб прийнять

Безодня, іще тепле серце,

У порох плоть розчленувать.

 

І не збагнув за що жорстоко

Світ страчено для нього… з ним…

У потойбічні ж одиноко…

Заплакав гірко херувим.

 

У відчаї забилась мати…

Це перше вбивство, перша смерть.

Осквернено планети шати,

Спаплюжено крайнеба твердь.

 

На сонці крапельки червоні

Крові з ножа поміж лампад.

Душа ж у Бога на долоні,

Бо катом став для брата брат.

 

Марина Штефуца – Жорстокий світ

Жорстокий світ

Жорстокий світ, в якому всі умови

Диктує не мораль, а парадокс,

Кує з сердець людських свої окови,

Зриває з душ пелюстки, наче з флокс.

І гріються на сонці кривди змії,

Приспавши правду і зродивши гріх,

Вівтар бажань на цвинтар безнадії

Довкола перетворюють для всіх.

Жорстокий світ. Безвихідь. Сум. Тривога.

І тільки вітру відчайдушний склип…

Та не мине ніщо безкарним в Бога,

Адже життя – розплати смолоскип.

 

Марина Штефуца – Вишини

Вишини

Іздавна люди марили вишинами,

До неба сходи зводили, мов трон,

Вразить хотіли витворів вершинами.

Та Бог скорив підступний Вавилон.

А далі підіймались хмарочосами

До лона хмар, в ромашковий туман,

Бо не хотіли жити поміж росами,

Що вранці мов обрамлюють тюльпан.

Піднялись над землею раптом грифами

У літаках, ракетах, до орбіт.

Для чого, мов, пірнати поміж рифами –

Найкраще із зірок уздріти світ.

Іздавна люди марили вишинами,

Здобутками лиш міряли роки,

Та Бог послав їм гори зі стежинами,

Лиш мало хто пізнав їх смак таки.

 

Марина Штефуца – Земля в беззаконні

Земля в беззаконні

Земля в беззаконні. Знеславлено Слово.

Потоп не врятує. Не змиє всіх бід.

Лишитись невинності правда готова.

Врятуй, Боже, душу і грішний цей світ.

Для Тебе, мій Царю, сльоза, ніби криця,

І серце Ти бачиш, неначе крізь скло…

Нервово півнеба здрига блискавиця…

Сьогодні ж у моді не святість, а зло.

Із тілом зрослися бажання празмія

І вічним здається мізерне життя.

А нас рятувати приходив Месія.

Невже цього мало ще для каяття?

 

Марина Штефуца – Натовп

Натовп

Я втрачаю себе в коловерті життя

Та вливаюсь у море безбарвне.

Я стаю, наче всі, лиш ховаю чуття

Під сторінками серця намарно.

Я втрачаю себе, аби влитись в юрбу,

Не різнитись у натовпі дуже…

І замовкнути змушую серця сурму,

Чисті перли ховаю в калюжі.

Я втрачаю себе та зрікаюсь ідей,

Опускаю натомлено віти,

Млою вкутую бруньки зів’ялих очей…

Щоб могли вороги порадіти.

Всюди байдужість, фальш. Всюди кров і хрести.

Важко в натовпі бути другою.

Але ні! Я встою, щоб усім довести,

Що залишусь сама же собою.

 

 

Марина Штефуца – Верба

Верба

З моєї тіні виросла верба.

Заграла кров людська у її жилах.

Здається, збожеволіла юрба,

Як ожила вона, заговорила.

Зелені очі листям на гілках

На землю тихо скрапували сумом.

Скрізь вихрестки, заплутані в гріхах,

Здирали шкіру і труїли глумом.

Неділя вербна. Ранку вітражі.

Невинна жертва. Натовп амбіційний.

Бажали смерті неолукаші.

Тож вирок неомавці традиційний.

Останній крик на кінчику ножа.

Застигла обезглавлена і тлінна.

Та випурхнула птахою душа.

Не вбити пісню! Слова плоть нетлінна.

 

Марина Штефуца – Не думайте

Не думайте

Не думайте, що я слабка та квола,

Не думайте, що смуток випив сили,

Я зорі всі зберу собі до кола,

Щоб небо самоцвітами встелили.

Не думайте, що я ховаю сльзи,

Не думайте, що топче душу пустка,

Я розтоплю долонями морози

І проросте з зіниці гір пелюстка.

Не думайте, що тче печаль зажура,

А відчай простяга їй веретенце,

То просто вітру зламана бандура

Пройняла жалем одиноке серце.

 

Марина Штефуца – Не підкорюсь…

Не підкорюсь…

Не підкорюсь химері і цинізму,

Їх меч – лише прихована отрута,

Собі за світоч промінь правди візьму,

Щоб істина озвалась, як спокута.

Зречусь христопродавця і блюзніра,

Кривих дзеркал не манить показовість,

Не буду слабодухом, слабовіром

І святістю долатиму гріховність.

Не Янус я. Не потребую гриму

Та фальші, що вже стала людожером.

Хай б’ють камінням, але щиро йтиму

Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…