За Фаренгейтом двісті тридцять сім…
У серці кров невільно закипає…
Тебе зову я всесвітом своїм,
Ведеш думки і мрії небокраєм…
За Цельсієм сто тридцять у душі…
Це в мене вперше… Відчуття екстазу…
Пульсує щастя! Стерто рубежі
І простору, і вимірів, і часу…
За Реомюром плюс вісімдесят
У грудях… літо ніжне і жадане…
В моїх долонях сонце… як гранат…
Бери його! Хай світ цей кращим стане!
1 серпня 2016
Ранкові сонця промені і море…
А серце б’ється в такт із цілим світом…
Ще небо напівтемне, півпрозоре,
Іще зірковим пахне трохи квітом…
Лоскоче язиком гладеньку шкіру
Вода солона пристрасно і ніжно,
Віддавшись надчуттєвості надміру,
Щоб ти повірив… що пісок – це ліжко…
Вивчає плечі, торс губами хвиля,
Шукає ерогенні, певно, зони,
Тремтить аж від бажання… від безсилля…
У очі заглядаючи бездонні…
І збуджено… на грані божевілля…
Ранкове море стогне… в апогеї,
Торкаючись оголеного тіла,
Любові щиро прагнучи твоєї…
11 липня 2016
Не зривай ромашку… бо невинна…
Не розкаже квітка про кохання…
Лиш заплаче… голосом мовчання,
Коли біль відчує у судинах…
Не зривай пелюсток… не провидиш
Ні чуттів людських, ані погоди…
У рослини ж усмішка Джоконди…
Не вбивай! Не справиш панахиди…
Не зривай ромашку… Змилосердься!!!
Викинеш і так стебло у трави…
Не роби з природою розправи…
Бо нема любові в тиші серця…
12 червня 2016
Сказати найточніше про кохання
Без пафосу і фальші водноча́с,
Звичайно, може тільки лиш мовчання,
Бо всі слова вже сказані до нас…
Бо всі слова для когось – звуки просто,
Що крають простір пружний і тремкий…
Любов болить у грудях дуже гостро,
Породжуючи в серці крик німий…
Сказати найточніше про буяння
Стихій у жилах, пристрасті вогнів,
Напевно, може тільки лиш ридання,
Бо вірші всі – чиїсь уже пісні…
Бо вірші завше пишуться для когось,
А кожен обра́з – автора душа
Та внутрішньої суті дивний голос,
Між дійсністю і мрією межа…
Сказати найточніше про кохання,
Що потайки вривається до снів,
У тиші може тільки лиш зітхання,
Бо подих, як вібрація світів…
Бо подих – лиш повітря без любові,
Що спурхує із вуст у небуття…
Є невербальні засоби у мові,
Щоб настрій передати і чуття…
6 вересня 2015
Фото: © dex66 «Unus dies gradus est vitae»
від суші відділяючи моря,
а синій небокрай від океанів,
уранці пахне сирістю туманів
маленька… в грудях зрощена зоря…
лишає ніжне сяйво у світах,
чи десь поміж галактик… на роздоллі,
сновиддя відганяючи поволі,
світанок… закликаючи, як птах…
настромлений на мрію промінець…
безмовно… звично… кличе до кав’ярні…
малює на доріжці на тортурній
орбіту дня… уявний олівець…
у всесвіті без ліку хай світил,
як в осені дощів дрібних і листя…
у кожного ж є зірка особиста
і власний… безкінечний небосхил…
15 серпня 2015
Фото: Selskiy «***»
Кожен вірш – це окреме життя, яке треба
Відстраждати, прожити від сплеску до сплеску…
Мов доба – кожне слово у вічності тексту…
Втім… поезію слід відпустити до неба,
Щоб молитвою стала десь там… за межею,
Щоб не люди, а янголи твори співали…
Кожен вірш – це нанесений світ на скрижалі
Не чорнилом, не пальцем, а власне душею…
2 серпня 2015
Фото: © dex66 «warlock»
Коли душі не хочеться мовчати,
Коли сам Бог підказує слова,
Натхненно б’ється серце і… співа,
А тиша одягає рими-шати…
Коли із ран ростуть незримі крила,
Втрачає гравітацію цей світ,
У тексти галактичний алфавіт
Невільно трансформує дивна сила…
Коли душі не хочеться мовчати,
Виводить коди Всесвіту рука,
Щоб образна поезія… дзвінка…
Молитвою могла в безчассі стати…
Коли ідей вихлюпується сутність
Стрімким потоком літер на папір,
Немовби оживає кожен твір,
Бо віршам притаманна невмирущість…
19 липня 2015
Фото: © the_eugene «***»
Безмовний місяць проситься у сон,
Із неба поглядає хитрувато
Крізь шибку пхає промінь у кімнату,
Для нього ж не існує заборон…
Розмішує, як каву, півімлу,
Торкається постільної білизни
І подумки складає катехизми…
Радіє щиро літньому теплу…
Безмовний місяць проситься у сон…
Лягти він хоче поруч, серед ліжка,
Начебто срібляста дика кішка…
Аж подих відчуваю біля скронь…
А у кутку тремтить лампади тінь…
Нічне світило ніжно, як належно,
Стуля мені повіки обережно…
Ми двоє з ним, неначе янь і інь…
8 червня 2015
Ріку, що неспинно із серця тече, називають кров’ю…
Як русло – артерії і капіляри, й тоненькі вени…
Яскраво-червона в’язка рідина архівує гени,
Просочені або ненавистю, або добром, любов’ю…
Впадає потік швидкоплинний у витік природний власний…
По колу курсує, пливе, циркулює вода живильна…
Якщо же вколоти великою голкою палець сильно,
То крапля на шкірі лишає автограф короткочасний…
Ріку, що крізь серце струмує, іскринкою гріє мрія…
Можливо, у складі вологи гормони і суму, й щастя…
Вчувається пульс небосхилу на скронях та на зап’ястях,
А ритми безмежного Всесвіту, в грудях, мов літургія…
26 квітня 2015
У дзеркалі місяця повного
Для снів облаштовано пристані,
Промінчики сонця розхристані,
Торкаються неба безмовного…
Помічено зморшками кратери…
А гори – лише декорації?
Довкола нема гравітації,
Та видно сліди Богоматері…
У дзеркалі місяця повного
Таємні думки відбиваються
І душі пташині звиваються
Над крихтами хліба духовного…
Всесвітня лунає мелодія
Молитвою серця бентежного…
В глибинах надсвіту безмежного
Світило пливе, наче лодія…
21 березня 2015
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев