Марина Алдон – Дитина дощу

Дитина дощу

 

Не може її зрозуміти звичайна сім’я.
Гортає хмаринки, чи зорі вона при потребі.
Дитина дощу – це діагноз, не власне ім’я.
Здається, живе не на грішній землі, а на небі.

Маленька істота… приховує свій інтелект.
І крихітне серце у ритмі циклону пульсує.
Мутація генів? Частково. Та більше дефект
Свідомості натовпу що, зневажає, таврує.

Абстрактна хвороба? Де взяти такий препарат,
Щоб витерти прямо з душі аутизму симптоми?
Їй кожна рослина близька, наче друг, наче брат,
У косах рятується вітер від нападу втоми.

Ретельно пильнує безпомічні марення ніч…
Відхилення медики кращі шукають…і марно…
Чуття ігнорують, неначе маля якась річ!
Вона ж ізолюється, бо… це суспільство – бездарне…

 

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

Марина Алдон – Вона втекла таємно із лікарні…

Вона втекла таємно із лікарні…

 

Вона втекла таємно із лікарні…
Огиду витираючи зі щік…
Насуплювало небо брови хмарні,
Бо мати сина ки́дала навік.

Знайшли її. Але зникала знову.
І допити, й погрози – марно все.
Писала, усміхаючись, відмову…
Та знову йшла спокійно на шосе…

Знайшла і батька бідної дитини.
У ліжку іншій цілував живіт.
Здавалося, посипались лавини,
Зосталися планети без орбіт.

В істериці… не знала, що робити…
І викинулась хутко із вікна…
Швидка… Бинти… Та перелом відкритий…
Розбиті мрії… ліжко… сум… стіна…

Порвала осінь струни не гітарні,
А ті, якими серце розмовля…
Вона втекла таємно із лікарні…
Знайти хотіла дуже немовля…

Та не було його вже в дитбудинку…
Маля – не річ і доля – не ломбард…
Сім’я чужа забрала сиротинку…
Співав журливо вітер, наче бард…

А як назвали хлопчика ті люди?
Яка адреса? Чи ночами спить?
Шукала вісім років його всюди…
Не знала далі, як без сина жить.

Дивилися у млу зірки янтарні,
Гойдала місяць лагідно сосна…
Вона вже не втікала із лікарні…
Бо помирала з відчаю… одна…

 

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

Марина Алдон – Вона не знала слова «мама»

Вона не знала слова «мама»

Вона не знала слова «мама»,
Про себе усієї правди.
Дитинство, як суцільна рана,
Здавалось наслідками травми.

Дивилась біль її очима
Колись крізь вікна у притулку.
Хоча усе вже за плечима,
Неначе тіні у провулку.

І де ж та мрія заповітна –
Забути хутко сиротинець?
Тепер вона сама вагітна,
А він утік, немов злочинець.

Але людина – не зозуля…
Не відреклася від дитини…
Влучила змалечку їй куля
У серця стовбурні клітини.

А дні летіли непомітно,
Роки, як таїнство причастя.
Вона давно – багатодітна,
Вона знайшла нарешті щастя.

І чоловік, і вісім дочок
Заполонили світ коханням…
А голоси, як той дзвіночок,
Постійно тішили звучанням.

Та дитбудинку снилась брама,
Харчі казенні, горе зради…
Вона вже знала слово «мама»
І власну, вищу сутність правди…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

 

Марина Алдон – Милостиня

Милостиня

Вона стояла, зранена голубка,
При вході до каплиці щонеділі…
Дробила сльози доля-м’ясорубка…
А люди йшли… на службу… збайдужілі…

Терпіла, тихо стискуючи зуби…
Не грала ролей, не ходила в масці…
Звільнили із роботи, кинув любий…
Малюк лежав недужий у колясці…

Від сорому шаріла шкіра бліда.
Не від добра ішла жебракувати:
Щоб лікувати сина-інваліда,
Потрібні гроші… а вона ж бо – мати…

І ДЦП – діагноз, або вирок?
Не мала ані друзів, ні родини…
Стара одежа – клаптики ганчірок,
Бо головне – продукти для дитини…

Та підійшов чернець одного разу,
У монастир пожити він покликав…
У відчаї погодилася… зразу…
Молилася до Богочоловіка…

Допомагали сестри у Ісусі…
Неначе сонце вийшло з-за хмаринки…
Трудилася… завжди була у русі…
І все…заради рідної кровинки…

Але не довго мешкала у храмі…
Забрав до себе лікар зі столиці,
Бо закохався в неї до нестями,
Їй дарував коштовності, спідниці.

Роки несла у вирій біла птаха…
І ось вона… на тому ж знову місці…
Вишукувала доброго монаха
Звести для нього церкву, щоб у лісі…

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

Марина Алдон – Сліпа

Сліпа

Для неї сонце, ніби зникло безвісти,
І по життю вела лише поезія…
Вона вдихала спрагло квіти-первістки,
Стежки́ зміряла за шкалою Цельсія…

Кохала… розчинялася у пристрасті,
Її пісні – як крик душі розбитої…
А він сміявся… Очі його димчасті
Не помічали сутності відкритої…

Вона була сліпою… але шкірою
Слова шорсткі та крила вітру бачила…
Молитва щира гріла серце вірою…
Для нього же нічого мла не значила…

Але одного разу лікар з Англії
Приїхав у село на презентацію…
Вразили муки дівчини, реалії…
Пошкодував… зробив їй операцію…

Відчула світ у пишності, всебічності…
Сплела з дощу вінка для жита спілого…
Торкнутися хотілося до вічності…
Більш не було каліцтва знавіснілого…

Знайшла його… Осліп… Нещастя, опіки…
Немов до страти долею приречено…
За Гринвічем вимірював недоліки…
Але вона обняла самозречено…

Схиляла небо, трохи розтривожене…
І цілувала губи, щоки, вилиці,
І гладила волосся розкуйовджене,
І підставляла руки, наче милиці.

Для неї сонце, ніби народилося…
А він шукав грудей її, як пристані…
Вона красою дивною світилася…
Любов’ю заміряла мрії, відстані…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

 

Марина Алдон – Сокіл-мандрівник

Сокіл-мандрівник

 

Скоро  їдеш… Сокіл-мандрівник…
Мла гортає острах і тривогу…
Вишиваю віршами рушник…
Ти, прошу, візьми його в дорогу…

В гаманці – до серденька пін-код
Та від болю у душі… таблетки…
Боже, доля, наче ляльковод,
Ну а ми, як ті маріонетки…

Де повіє вітер, там живем…
Без коріння… Люди, як рослини.
За гріхи ми втратили Едем…
Як же зберегти свою родину?

Скоро  їдеш… Тільки уві сні
Обіймати буду мужні плечі.
Небо інше… там… на чужині…
А хмарки́ висять у порожнечі…

У швидких далеких поїздах
Рідну пісню не забудь співати…
Бо птахи́ вертають до гнізда,
Бо одна Вітчизна, наче мати.

Як росу вечірню, сльози п’ю,
Віщі зорі – суму тихі свідки.
Віднімають щастя і сім’ю…
Та жагу кохання… заробітки…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

P.S.Нічого особистого

 

Марина Алдон – Віртуальний роман

Віртуальний роман

 

Старить перука біла трохи ліс,
Та личить йому місячна сережка…
На моніторі ти… узори сліз,
Бо поміж нами вічність, а не стежка.
Нам Інтернет і ліжко, і вокзал,
У скайпі все об’ємне та реальне…
Знайшла я чоловічий ідеал…
Єднає нас кохання віртуальне…

Зима малює квіти на вікні,
Кармічну голку встромлено у простір…
Цілую милі риси уві сні…
Навідайся, прошу, насправді в гості.
У млі жевріє віри промінець,
На дзеркалі ридає мовчки свічка…
Кордони – не проблема для сердець,
Заманливо жагою дише нічка.

Груднева пісня вітру, ніби джаз…
І кожна зустріч, наче спільне свято…
Та щастя перекреслено ураз…
Таких, як я, у тебе є багато…
Онлайн забава… Жаль, у мережі
Корзини, папки «флеш»… не паперові…
Не видалити файлів із душі,
Заражених… троянами любові…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

P.S.Нічого особистого

Марина Алдон – Плаче серце білої вовчиці

Плаче серце білої вовчиці

 

Плаче серце білої вовчиці…
Суму метастази у душі,
Зорі, наче вічності зіниці,
Тільки збайдужі́лі і чужі.
Січень кров у кригу трансформує,
Стукає у лігво снігопад…
Всі її пісні, молитви всує,
Не поверне час ніщо назад.

Плаче серце білої вовчиці,
Рве легені вітру аромат…
Зберігає вірно таємниці
Місячний астральний циферблат.
Очі одинокі і печальні
Вхід у потойбіччя стережуть.
Правила природи ідеальні,
Та псує людина їхню суть…

Плаче серце білої вовчиці…
Груди – для журби жива мішень…
Дикуни двоногі хижі, ниці
Застрелили любого удень.
Небо нині глибше і чорніше,
Мла крадеться тихо, наче тать…
Боляче втрачати найсвятіше,
Дуже важко ме́ртвого кохать…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

P.S.Нічого особистого

 

Марина Алдон – Сильна жінка

Сильна жінка

Вона чарує розумом і вродою,
Живе заради вічного кохання,
На мові злив говорить із природою…
Але душа наповнена стражданням…

Не кров, а сльози серце перекачує.
Йде чоловік до іншої сьогодні…
Дитя у люльці ніченька розкачує,
А зорі виглядають із безодні…

Кімнати всі здаються домовинами…
Неспокій осідає в атмосфері…
Вона удень торгує мандаринами,
У школі прибирає увечері.

Вважають її сильною, веселою,
Хоча давно поморщені долоні,
Стає лікарня рідною оселею,
Фарбує сивина дочасно скроні.

Приймає вирок долі без істерики,
Горта покірно будні… у нарузі…
Син підростає, їде до Америки,
Самотньо… гірко… і немає друзів…

Та в мить одну Земля орбіту змінює…
Пліч-о-пліч ідеал, мужчина мрії…
Заслаблі крила іскра віри зміцнює,
А спокій опускається на вії…

І шалу відкриваються принадності,
На підвіконні квіти щастя білі…
Але недовга щира пісня радості…
Дзвінок… розбився… на автомобілі…

Шкребе у двері вітер? Озирається…
То кошеня…  Потрібно обігріти…
Бере собі… Спасіння, виявляється,
В любові до всього, що є на світі…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012