Лабіринт
Ночі немає… На землю з зірок опускається смог…
Бачу твій обрис на місячнім срібнім люстерці…
Треба пройти гострим лезом своїх суб’єктивних думок,
Щоб усвідомити, що ж відбувається в серці…
Щось там шепоче вітрисько, неначе апостол, пророк…
Сумно мовчу… мимоволі фільтруючи звуки…
Свічка горить, але важко дається у млі кожен крок…
Паралізує розпука і мову, і рухи…
Дивно, для нас почуття – тупиковий крутий лабіринт…
Дзьобом сова на дорогу наносить пентаклі…
Не знепритомніти б тільки… порушено подиху ритм…
Плачу… Єство витікає із тіла по краплі…
Втрачено Всесвіт, ілюзії, прізвище, навіть себе…
І замість крил… із душі проростає коріння…
Лиш у соборі святих… непорочних… безмежних… небес…
Бог поєднає, нас грішних… і наші моління…
29 липня 2013
© Copyright Marina Aldon 2013
На фото: работа Старина Фёдора «Полночь»
Оставить комментарий