Мати

Як квітка, що до сонця пнеться вгору,

Наслідуючи бджілку та джмеля,

Так тягнеться до матері маля,

Струмочком гомонить із нею поруч…

Тремтить від гроз хай небо неокрає,

Затулить ненька крилами дитя,

Вона ж муках… даючи життя…

Любов найвищу серцем осягає…

Як горнеться росинка до травинки,

Сталевий плуг до ґрунту, до землі,

Так жінка до нащадків,до сім’ї…

Із рушниками кличе до хатинки…

Одвічна берегиня родоводу

Теплом своїх натруджених долонь

Всіх рідних зігріває, мов вогонь…

Вона ж – душа Вітчизни і народу!

8 червня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Слова

Часом здається, що я зі словами невільно зливаюсь,

Тими, що сказані вже, що єством і правдиві, і мужні,

Чи у душі зачаїлись мовчанням, неначе у мушлі,

Щоб при нагоді, як птаха, поринути вглиб небокраю…

Їх не лякає гроза, сильна злива, мли чорна палітра…

Їм не потрібні дороги широкі, шляхи магістральні…

Є в них орбіти свої галактичні… спіральні… астральні…

Ними простують у просторі — часі зі швидкістю світла…

Часом здається, що я зі словами сплітаюсь невільно,

Стукають крилами тихо вони у серця перехожих…

Та збайдужіння стіна кам’яна пропустити не може

До глухувато-сліпої юрби ніжну музику вільну…

Товпляться, ніби прочани, лексичні звороти юрбою

У підсвідомості, просяться вперто на аркуш паперу,

Переповняють і космос, і власне мою стратосферу,

В кожному вірші римуючи виміри поміж собою…

Часом здається, що я зі словами невільно зростаюсь,

Мовна система у вени, судини пускає коріння,

Не підкоряється тільки поезія силі тяжіння,

Адже із думки утворено світ і святилище раю…

Логос пророчий, який у Всевишнього був на початку,

В тексті звичайному… мов набуває фізичної форми…

В вічність завжди відправляю із літер орнамент узорний,

Кнопку натиснувши «А́мен», насправді же – ставлячи крапку.

1 червня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Ggvarjaladze «***»