Не думайте
Не думайте, що я слабка та квола,
Не думайте, що смуток випив сили,
Я зорі всі зберу собі до кола,
Щоб небо самоцвітами встелили.
Не думайте, що я ховаю сльзи,
Не думайте, що топче душу пустка,
Я розтоплю долонями морози
І проросте з зіниці гір пелюстка.
Не думайте, що тче печаль зажура,
А відчай простяга їй веретенце,
То просто вітру зламана бандура
Пройняла жалем одиноке серце.
Не підкорюсь…
Не підкорюсь химері і цинізму,
Їх меч – лише прихована отрута,
Собі за світоч промінь правди візьму,
Щоб істина озвалась, як спокута.
Зречусь христопродавця і блюзніра,
Кривих дзеркал не манить показовість,
Не буду слабодухом, слабовіром
І святістю долатиму гріховність.
Не Янус я. Не потребую гриму
Та фальші, що вже стала людожером.
Хай б’ють камінням, але щиро йтиму
Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…
Іду… Холодна… Безкрівна…
Іду… Холодна… Безкрівна…
Лиш іній десь-десь на судинах…
Це я — снігова царівна:
Піввіхола і півлюдина.
Тобі простягаю перла,
Для місяця срібла ще трішки.
Не плач, що волошка вмерла,
Сивіють потроху доріжки.
Візьми обережно пуху,
Стряхни з боязкої хмаринки.
Давай, поведу за руку,
Глянь, спить собі ліс, як дитинка.
Хочеш, віддам тобі вічки,
Крижинки-кришталики власні,
Змовкне від подиву річка
В оздобі невинно-прекрасній.
Я вибілю все це місто.
Нічого, що вже звечоріло.
Моє одягни намисто:
Очистиш і душу, і тіло.
Повір, снігова царівна —
Піввіхола і півлюдина.
Іду… Холодна… Безкрівна…
Лиш іній десь-десь на судинах.
Закривай скоріш повіки (ніч)
Закривай скоріш повіки.
Мрій імпрезу пропоную.
Це – душі найкращі ліки.
Відпочинь! Гіпнотизую!
Півжиття зі мною в спальні,
Півпланети млою вкрито.
Що в уяві, що насправді?
Забуття… Межу розмито.
Тло буденності безбарвне
Хай феєрія освятить.
Я усе даю задарма,
Бо ж за сни ніхто не платить.
Набравши повні пригоршні зірок
Набравши повні пригоршні зірок,
Хоч трохи стану я очима неба,
Спущуся на веселці до квіток.
Доріг, як крила є, уже не треба.
З лелеками у вирій полечу,
Відсуну паперових хмар гардини.
Вгорі простіше. Обрій із дощу.
А на землі із пороху та глини.
Тут місяць поруч. Імпульси тепла.
І світ здається більшим з високості.
Людині, певно, вітер із ребра –
Для нього теж важливі воля й простір.
Пустеля
Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього бездушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випаде прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.
Мірошник-вітер тихо сум молотить
Мірошник-вітер тихо сум молотить.
Цілує нічка руки мозолясті
І свічки очі догора кулясті.
Над містом північ… місяць небом котить…
Вже сни сценарій вкотре замінили,
У вазі червня папороть розквітла
Рубіновим бутоном диво-світла…
Морфею німфи Всесвіт прихилили.
Десь тиша у напрузі завмирає,
Неначе жайвір… опустила крила…
А темрява свій вернісаж відкрила…
І тільки зірка впала та вмирає…
Німий крик
Всюди людно. Насправді це пустка.
Тільки тіні. Юрба без облич.
Чи то маска на очах, чи хустка?
Закрива всім реальність, мов ніч.
На сторонніх бо часу немає.
Та хіба обігнати нам час?
Небо сльози безвільно роняє
На бруківку листами щораз.
І безчестя виловлює душі.
Що же тіло тоді без душі?
Тільки скелі пустинні та дужі
І засохлих садів вітражі.
Вже серця напівмертвими стали.
Не лякає вже гріху ярлик.
І у натовпі совість приспали,
Щоб не чути її німий крик.
Забуття
Вже довкіль немає раю.
Обстригає осінь коси.
Я сьогодні помираю,
Скоро сніг затопче босий.
Забуття. Мене немає.
Сон закрив мої повіки,
Грунт на плоть мою лягає.
Чи надовго? Чи навіки?
Певно, швидко час минає…
Спалах… Кров забила в гронця.
Вже весна мені гукає
Голосом прамами-сонця:
«Підведися і воскресни!
Час настав теплом умитись,
Бо ж на те й існують весни.
Щоби знову відродитись!»
Руки-стебла протягаю
Та зелені листя-пальці.
Оживаю? Оживаю!
Це для мене — гімн фіалці.
Я голос грози. Я грім
Я голос грози. Я грім.
Я бурі сурма. Віща пісня.
А хмари – то неба грим,
Вітраж із опалого листя.
Проллється злива дощем,
Мільйонами крапельок світу,
Відлунням – у серці щем
Розмиє мозаїку сліду.
Озвуся зіркам між лінз
Крізь ночі розбите люстерце,
Вітри женуть мене скрізь,
Де тільки пульсує ще серце.
Не бійсь моїх голосінь.
Страшне не багаття, а опік…
Я лиш блискавиці тінь.
Вона небезпечна на дотик.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев