Жорстокий світ

Жорстокий світ, в якому всі умови

Диктує не мораль, а парадокс,

Кує з сердець людських свої окови,

Зриває з душ пелюстки, наче з флокс.

І гріються на сонці кривди змії,

Приспавши правду і зродивши гріх,

Вівтар бажань на цвинтар безнадії

Довкола перетворюють для всіх.

Жорстокий світ. Безвихідь. Сум. Тривога.

І тільки вітру відчайдушний склип…

Та не мине ніщо безкарним в Бога,

Адже життя – розплати смолоскип.

Натовп

Я втрачаю себе в коловерті життя

Та вливаюсь у море безбарвне.

Я стаю, наче всі, лиш ховаю чуття

Під сторінками серця намарно.

Я втрачаю себе, аби влитись в юрбу,

Не різнитись у натовпі дуже…

І замовкнути змушую серця сурму,

Чисті перли ховаю в калюжі.

Я втрачаю себе та зрікаюсь ідей,

Опускаю натомлено віти,

Млою вкутую бруньки зів’ялих очей…

Щоб могли вороги порадіти.

Всюди байдужість, фальш. Всюди кров і хрести.

Важко в натовпі бути другою.

Але ні! Я встою, щоб усім довести,

Що залишусь сама же собою.

Верба

З моєї тіні виросла верба.

Заграла кров людська у її жилах.

Здається, збожеволіла юрба,

Як ожила вона, заговорила.

Зелені очі листям на гілках

На землю тихо скрапували сумом.

Скрізь вихрестки, заплутані в гріхах,

Здирали шкіру і труїли глумом.

Неділя вербна. Ранку вітражі.

Невинна жертва. Натовп амбіційний.

Бажали смерті неолукаші.

Тож вирок неомавці традиційний.

Останній крик на кінчику ножа.

Застигла обезглавлена і тлінна.

Та випурхнула птахою душа.

Не вбити пісню! Слова плоть нетлінна.

Не думайте

Не думайте, що я слабка та квола,

Не думайте, що смуток випив сили,

Я зорі всі зберу собі до кола,

Щоб небо самоцвітами встелили.

Не думайте, що я ховаю сльзи,

Не думайте, що топче душу пустка,

Я розтоплю долонями морози

І проросте з зіниці гір пелюстка.

Не думайте, що тче печаль зажура,

А відчай простяга їй веретенце,

То просто вітру зламана бандура

Пройняла жалем одиноке серце.

Не підкорюсь…

Не підкорюсь химері і цинізму,

Їх меч – лише прихована отрута,

Собі за світоч промінь правди візьму,

Щоб істина озвалась, як спокута.

Зречусь христопродавця і блюзніра,

Кривих дзеркал не манить показовість,

Не буду слабодухом, слабовіром

І святістю долатиму гріховність.

Не Янус я. Не потребую гриму

Та фальші, що вже стала людожером.

Хай б’ють камінням, але щиро йтиму

Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…

Пустеля

Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього бездушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випаде прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.