Забуття
Вже довкіль немає раю.
Обстригає осінь коси.
Я сьогодні помираю,
Скоро сніг затопче босий.
Забуття. Мене немає.
Сон закрив мої повіки,
Грунт на плоть мою лягає.
Чи надовго? Чи навіки?
Певно, швидко час минає…
Спалах… Кров забила в гронця.
Вже весна мені гукає
Голосом прамами-сонця:
«Підведися і воскресни!
Час настав теплом умитись,
Бо ж на те й існують весни.
Щоби знову відродитись!»
Руки-стебла протягаю
Та зелені листя-пальці.
Оживаю? Оживаю!
Це для мене — гімн фіалці.
Мелодія пшеничного стебла
Несеться консонансом десь далеко
І кожен колосок вдихає спеку
Через мiжряддя власного тепла.
Здається, завмирає дивосвіт,
Дощам зернини підставляють щоки,
Земля дає енергію та соки,
Проміння сонця – пише заповіт.
Первинні звуки вітру із ребра,
Куйовдять русі коси мимоволі,
А обрій грає на шарманці поля
Мелодію пшеничного стебла.
Я йду шукати диво… сон-траву…
У лісові приховані священства,
Весняні квіти, куполи блаженства,
Що душу мають ніжну та живу.
В зіницях – краплі неба, цілий світ…
І вітер поруч, як легенда давня,
Цілує сонце їх вустами травня,
Заплутавшись промінням у зеніт.
Лілово-сині келихи сердець,
Мов лодія бажань, тугі листочки,
Про них співають ріки та струмочки…
Я йду шукати сон-траву, як жрець.
Плачуть сині ранки
Холодом ще рясно,
Та весни серпанки
Лащаться завчасно.
Гнуться вербам віти
Від снігівфіксажу,
А вже перші квіти
З неба тягнуть пряжу.
Відкривають вічки
Дивні до безтями,
Будять темні нічки
Теплими вустами.
Сонце підкликають
До долонь тендітних,
Подих водограю
В їхніх душах світлих.
Упала зірка небу із повік
Вітрами загаптована у перли,
А німфи понесли її навік
В долоні непідступної Говерли.
І там, де хмари лащаться до скель,
Пряде потоки скрізь водиця тала,
Де ранку починається пастель.
Зоринка едельвейсом раптом стала.
І бачить з вишини рожевий світ
Крізь пірамід гірських живі кларнети,
Та мало хто знаходить білий квіт
Пелюсточок з далекої планети.
Дзвіночки
Кладу до вівтаря діброви спокій,
Занурившись обличчям до блакиті,
Ловлю дзвіночків погляди глибокі,
Що блиском ранку непомітно вкриті.
І чую дзвін, як плюскіт водограю,
Рапсодію нову… Найкращу в світі….
Знайти бажаю хоч шматочок раю,
А він отут, напевно, поміж квітів…
З небесних арок чисті акварелі
Мазки лишають на ажурнім пір’ї,
Рясніють мрії на душі веселі,
Здіймаючись хоромами повір’їв.
Півонії
Дві півонії
У сповиткові саду.
Трохи соннії
Афішують принаду.
Усміхаються,
Підрумянюють щоки.
Задивляються
На дощів тихі кроки.
П’ють півонії,
Як причасниці, сплески
Барв симфонії…
Пише день на них фрески…
Кульбаба
Застелило кульбабок море
Сонцем прибрану залу ниви,
Вітру ніжний гіпюр прозорий
Виглядає з-під светру сливи.
Малахітові личка трави
В еліксирі миють духмянім,
А кульбаби собі кучеряві
Капелюшки шиють весняні.
Та бентежно їх час спливає
І голівки уже з синою…
Парашутики квітка роняє…
Видається політ їй грою…
Вишні
Після снів солодких одягають вишні
Білії сорочки, а весна на них
Вишиває шовком білі квіти пишні
У обіймах ранків чистих і святих.
Аромат зіллявся небу із вустами,
Він стіка повільно із пелюсток-брів.
Птахів коломийку чути між гілками,
А з-за гаю пісню весняних струмків.
Після снів солодких одягають вишні
Білії віночки. Хочеться чуттів.
Їм кивають звабно ясени величні…
А любов приводить до нових життів…
Магнолія
Сповиває магнолія
У пелюстки вітри…
У душі меланхолія,
А в думках – тільки ти.
На гілок ніжній лодіі
Моя гіркне печаль,
Грає дивні мелодії
Соловейко-скрипаль.
Пють росу тріпотливую
Десь русалки в квітках…
Хочу бути щасливою
Наяву, а не в снах!
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев