Двадцять шосте серпня. Лист до Бога
3D, у техніці розчинення
НЕБОКРАЄМ ОБВУГЛЕНИМ хмари розхитують морок. Тихо КОТИТЬСЯ МІСЯЦЬ німим потойбіччям, як диск… На пергаменті пам’яті літер та слів сивий порох… Жах, НЕНАЧЕ той меч… свій сталевий приховує блиск… ЗАПАХ ВОСКУ ДОВКОЛА… між тим… деформується свічка… і здається чомусь, що ПРИБИТА ДУША ДО ХРЕСТА… У розхристаних сутінках губиться маревом річка, НІЧ ВРОСТАЄ КОРІННЯМ у вицвілий аркуш листа… Бачить світ Цар могутній КРІЗЬ ВСЕСВІТУ ОКО ВСЕЗРЯЧЕ, ті безодні, що В грудях заповнює сонмище зла, СТОВБУР МОЗКУ ПЛАНЕТИ, чекає покути терпляче. Витирає Христос плащаницею піт із чола…
Шлях Чумацький веде з інших вимірів прямо до раю… починається він аж НА ВІСТРІ ГІРСЬКОГО ХРЕБТА… ЗАМІСТЬ МИЛИЦЬ ДЛЯ СЕРЦЯ… протез для свідомості мають отамани юрби… не цікавить їх сліз гіркота…
В стратосфері чуттів скрізь ЛОКАЛЬНІ ОЗОНОВІ ДІРИ, різнотрав’я тривог ВИШНІ ВІТИ КОШЛАТЯТЬ щораз, тавтограми страждань наповняють свідомість без міри… і СЕРПНЕВИЙ ГУСТИЙ ІРОКЕЗ потрапляє до ваз… Мов корида життя… кожен день із собою турніри… На маршруті буття час вперед невблаганно біжить… ЯК БЕЗ КРИЛЕЦЬ ДІЙТИ ДО МЕТИ З ПЕРЕЛОМАМИ ВІРИ? Або тільки хоча б ВВИСЬ ЗЛЕТІТИ, як птаха, НА МИТЬ… Вже космічний наш бруд НА ОРБІТІ становить загрозу… Чи ШУКАТИ ЧУДЕС слід в астральній ще все площині? МЛІЄ ЛИСТЯ ПОВОЛІ, для нього немає наркозу, непророслим зерном загнивають розтрачені дні.
Непритомніє воля… конає в агонії правда, НЕСПОКІЙНО НА ВЛАСНІЙ ГОЛГОФІ,
мрій втрачено сенс… ТЕРПНЕ ШКІРА ВІД БОЛЮ… в сім’ї стала нормою зрада… кожний другий чаклун, хіромант, «рятівник-екстрасенс»…
Ну а ВІЧНІСТЬ ХОВАЄ КОРДОН… рвуть ефір катастрофи… трансформує ландшафт радіації діапазон… ЗАМІСТЬ МІСТА ЛИШ ВЕЖІ… ЛИБОНЬ, ВАВИЛОНСЬКОЇ… ПРОФІЛЬ… ЧОРНА ПРІРВА ЗВИСА НАД СУСПІЛЬСТВОМ, ЗАГОРНЕНА В СОН…
Люд клонує гріхи, імпортує своє божевілля… Чи ж народиться знов Каїн, Юда та Понтій Пилат? НІМБ ІЗ ТЕРНЯМ ВІНЧАЄ ПРИРОДУ, ЗАСЛАБЛЕ ДОВКІЛЛЯ… Немовлятам до рук потрапля бойовий автомат. Братовбивці тепер, як опришки, народні повстанці, ТИСНЕ ПРОСТІР, МОВ НАБРЯК… НА КОД ГЕНЕТИЧНИЙ ЗЕМЛІ… Вітер гладить ромашку, мистецтво показує танцю… не бажає, щоб сік лікувальний дістався бджолі…
В споконвічних лісів трохи дивний синдром облисіння, екзекутори гай самовільно карають на смерть… Я НЕ ВМЕРЛА… АЛЕ… ЗУПИНИТИ НЕ МОЖУ СВАВІЛЛЯ… безперервних проблем, суєти, стресу скрізь круговерть…
Дай же, Господи, сил скласти іспит мені на честь, мужність… ПЛАЧУ ПРОСТО… І ЖДУ… КОЛИ ПРОМІНЬ ЗАСЯЄ У МЛІ… Для молитви вбрання підбираю я – скромність та мудрість… Боже, благослови вчинки, вірші та хліб на столі…
У тексті розчинено вірш:
НЕБОКРАЄМ обвугленим котиться місяць. Неначе
ЗАПАХ ВОСКУ довкола, прибита душа до хреста.
НІЧ ВРОСТАЄ корінням крізь Всесвіту око всезряче
В СТОВБУР МОЗКУ планети… на вістрі гірського хребта…
ЗАМІСТЬ МИЛИЦЬ для серця… локальні озонові діри…
ВИШНІ ВІТИ кошлатять серпневий густий ірокез…
ЯК БЕЗ КРИЛЕЦЬ дійти до мети з переломами віри?
ВВИСЬ ЗЛЕТІТИ на мить… на орбіті шукати чудес?
МЛІЄ ЛИСТЯ поволі… неспокійно на власній Голгофі…
ТЕРПНЕ ШКІРА від болю… а Вічність ховає кордон…
ЗАМІСТЬ МІСТА лиш вежі… либонь, вавилонської… профіль…
ЧОРНА ПРІРВА звиса над суспільством, загорнена в сон…
НІМБ ІЗ ТЕРНЯМ вінчає природу, заслабле довкілля…
ТИСНЕ ПРОСТІР, мов набряк… на код генетичний Землі…
Я НЕ ВМЕРЛА… але… зупинити не можу свавілля…
ПЛАЧУ ПРОСТО… і жду… коли промінь засяє у млі…
А у вірші розчинено ще одну поезію:
Небокраєм
Запах воску.
Ніч вростає
В стовбур мозку.
Замість милиць
Вишні віти…
Як без крилець
Ввись злетіти?
Мліє листя,
Терпне шкіра.
Замість міста
Чорна прірва.
Німб із терням
Тисне простір.
Я не вмерла…
Плачу просто…
14 червня 2013
