Двадцять п’яте травня. Знепокоєне серце

3D, у техніці розчинення

Зоринки у небі, як вічності зодчі… як очі безодні…
У них таємниці і неба, і світу… Ще б їх прочитати…
В одежі твоїй засинаю щоночі у ліжку холоднім,
Щоб бути в тобі, відчувати твій імпульс у власній кімнаті…

Торкнутися б рук… через відстань… вустами… здійснити бажання!
Вдихнути тепло ледь засмаглої шкіри, схилившись покірно…
Давно пораховані родимки, шрами… і татуювання…
Чому ж до цих пір я кохаю без міри? … Безмежно… безмірно…

Ти – щастя вітрило, тривога душевна, ти – місячний промінь…
Без тебе у млі затихає джерельце, вітри топчуть квіти…
Візьми мої вірші, пісні всі даремно, на пам’ять, на спомин…
Лише поверни… знепокоєне серце, бо може згоріти…

У тексті розчинено вірш:

Зоринки у небі, як вічності зодчі…
У них таємниці і неба, і світу…
В одежі твоїй засинаю щоночі,
Щоб бути в тобі, відчувати твій імпульс…

Торкнутися б рук… через відстань… вустами…
Вдихнути тепло ледь засмаглої шкіри…
Давно пораховані родимки, шрами…
Чому ж до цих пір я кохаю без міри?

Ти – щастя вогонь та тривога душевна,
Без тебе у млі затихає джерельце…
Візьми мої вірші, пісні всі даремно…
Лише поверни… знепокоєне серце…

26 березня 2013

© Copyright Marina Aldon 2012

*На фото: робота члена Національної спілки  художників України Ласло Гайду

Двадцять третє травня. Зостанься…

3D, у техніці розчинення

Зостанься… Божеволію… Кохаю…  Захлинаюсь чарами…
Не винна в тім, що доля розлучила… що між нами дві туманності…
Страждаю… не торкнутись небокраю, не пройтися хмарами…
Далеко ти, як місячне вітрило… справжній о́браз ідеальності…

Зостанься у мені ковтком повітря та жаги нестримної…
У серці, у легенях, у судинах… Хай змиває кров умовності…
Життя, як дріб… ділю́ на «до» та «після» близькості інтимної…
І тільки пам’ять цілісна, єдина… за законами духовності…

Зостанься… сновидіння епізодом… у моєму всесвіті…
На дні душі… там всі твої світлини… відчуваю тіла грацію…
Жаль, мрії не захищені штрих-кодом і зникають безвісти…
А крила їм не виліпити з глини… не здолають гравітацію…

Зостанься… хоч би голосом у пісні, навіть словом… пошепки…
Рингтоном у старенькому смартфоні, у якого вібро… міміка…
Чому ж думки зі щастям несумісні? Смак який у посмішки?
Чому ж без тебе вірші ілюзорні і сумна інтимна лірика?

У тексті розчинено вірш:

Зостанься… Божеволію… Кохаю…
Не винна в тім, що доля розлучила…
Страждаю… не торкнутись небокраю…
Далеко ти, як місячне вітрило…

Зостанься у мені ковтком повітря…
У серці, у легенях, у судинах…
Життя, як дріб… ділю́ на «до» та «після»…
І тільки пам’ять цілісна, єдина…

Зостанься… сновидіння епізодом
На дні душі… там всі твої світлини…
Жаль, мрії не захищені штрих-кодом,
А крила їм не виліпити з глини…

Зостанься… хоч би голосом у пісні,
Рингтоном у старенькому смартфоні…
Чому ж думки зі щастям несумісні?
Чому ж без тебе вірші ілюзорні?

20 березня 2013

© Copyright Marina Aldon 2012

*На фото: робота члена Національної спілки  художників України Ласло Гайду

Дев’ятнадцяте травня. Я намагалась вітер приручити…

3D, у техніці розчинення

Я намагалась вітер приручити непомітно…
Пісні писала з нотами для нього на зап’ястях
І дарувала гори, небо, квіти, сонця світло,
Його вважала майже напівбогом, зодчим щастя…

Я намагалась вітер закохати… щиросердно…
Ночами навіть снився голос трубний і стихійний…
Гадала, що загляне до кімнати милосердно…
Та дикий він, свавільний, волелюбний, непостійний…

Я намагалась вітер обійняти всемогучий,
Відбитки крилець гладила таємно (нелегально)…
За ним ішла до моря, у Карпати… через кручі,
А він сміявся… знав, що все даремно… і банально…

У тексті розчинено вірш:

Я намагалась вітер приручити,
Пісні писала з нотами для нього
І дарувала гори, небо, квіти…
Його вважала майже напівбогом…

Я намагалась вітер закохати,
Ночами навіть снився голос трубний…
Гадала, що загляне до кімнати…
Та дикий він, свавільний, волелюбний…

Я намагалась вітер обійняти.
Відбитки крилець гладила таємно…
За ним ішла до моря, у Карпати…
А він сміявся… знав, що все даремно…

18 березня 2013

© Copyright Marina Aldon 2012

*На фото: робота члена Національної спілки  художників України Ласло Гайду «Ранкова зоря» (1995)

Двадцять дев’яте квітня. Знов серце випромінює тепло…

3D, у техніці розчинення

Знов серце випромінює тепло, природну ніжність…
Я згадую про тебе на пероні… ми ж не разом…
Шляхи життєві – лінії долоні… прямо в вічність…
На семафорі окулярне скло розбите часом…

Знов серце випромінює журбу, сум галактичний…
Кохання – це невиліковний вірус, дуже древній,
Судинами прохолодить дивний імпульс електричний…
Весна впирає віти у юрбу… в хустки́ зелені…

Знов серце випромінює пісні, а не бажання,
Що вже не поміщаються у грудях, рвуться в простір…
Я відданість найбільш ціную в людях та мовчання,
Тебе не зраджу навіть уві сні, не зможу просто…

Знов серце випромінює тепло надтаємниче…
Вокзал шумить. Спинитись вітру ніде… в буйнім вирі…
У потяги вдивляюсь – не приїдеш… не покличеш…
Стою одна… мов зламане стебло… між пасажирів…

У тексті розчинено вірш:

Знов серце випромінює тепло…
Я згадую про тебе на пероні…
Шляхи життєві – лінії долоні…
На семафорі окулярне скло…

Знов серце випромінює журбу…
Кохання – це невиліковний вірус…
Судинами прохолодить дивний імпульс…
Весна впирає віти у юрбу…

Знов серце випромінює пісні,
Що вже не поміщаються у грудях…
Я відданість найбільш ціную в людях,
Тебе не зраджу навіть уві сні…

Знов серце випромінює тепло…
Вокзал шумить. Спинитись вітру ніде…
У потяги вдивляюсь – не приїдеш…
Стою одна… мов зламане стебло…

9 березня 2013

© Copyright Marina Aldon 2012