Марина Штефуца – Пустеля

Пустеля

Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього бездушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випаде прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.

Марина Штефуца – Калюжі

Калюжі


Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки краплинок до ранку?
Зрозуміти мене… світ не може… Душа, як на  паперті.
Зариваюсь у небо… у хмари, під ковдру серпанку…

Винувата я в тім, що без маски… різнюся у натовпі
І по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Чи від Бога сховать можна вдачу слизьку, лицемірну?

Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під ліхтарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріляє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
В межах норми уже у суспільстві розп’яття чи розстріл.

Збайдужіння процес набуває законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Рідне місто – чуже… Віддзеркалюють настрій калюжі…

Марина Штефуца – Жебраки

Жебраки


Слабкі, сліпі, недужі та кульгаві,
Немов опалі на асфальт лиски.
Ступають по життєвій переправі
Под різки вітру тихо жебраки.

Зумучені, зачесані недбало…
Куди ж затяг їх долі сизий вир?
Розфарбував обличчя бруд недбало,
Долоні виссав мук усіх пустир.

Чекають, хто подасть їм копійчину,
А люди, мов сновиди… всі спішать.
Не помічають сіру сорочину,
До речі, під якою теж душа.

І ллються слів, пісень благальних плеса,
Заучених прислів’ями давно.
Хай навіть театральна все це меса,
Та щастя вже допите в ній вино.

А що говорять заскленілі очі!
Мабуть, мовчать, ховаючи десь біль.
І вирізають тіні, наче зодчі,
На грудях шрами… Плаче заметіль…

І байдуже усім, чи це людина,
Чи тільки скринька просто для грошей.
Та вічність для усіх для нас єдина,
Де вже ніщо – життя хмільний трофей.

 

Марина Штефуца – Ми не обираєм долю

Ми не обираєм долю


Прожитих днів листки опалі
У жмутках Всесвіту лиш мить,
А ми ідем хрестами далі,
Хоч серце від цв’яхів болить.

Живем у власному Едемі
І пекло творим власноруч.
З чужої крові в діадемі
Чужих дістатись мрієм круч.

Шукаємо щасливу карту
В колоді кожної душі.
Привласнить хочем для азарту
Надбання вікові чужі.

Та в вічності не вкрасти волю!
У вирій літ зринає час…
І ми не обираєм долю.
А доля обирає нас…

 

Марина Штефуца – Вбивати легко… рятувать непросто…

Вбивати легко… рятувать непросто…


Я знов-таки ховаюсь від людей…
І не тому, що чимось завинила,
Та кожен другий – юда, фарисей…
Шматує натовп серце, мрії, крила…

Нестерпно… важко…. обліта душа,
Як свічка в храмі. Кожне слово – постріл!
Чому поміж своїх я все ж чужа?
Вбивати легко… рятувать непросто…

І де ж те щастя? Порожнеча скрізь….
Зондує біль і всесвіт, і свідомість…
Зірки летять у прірву… під укіс…
Крізь сьоме небо… вічність… невагомість…

Напевно, треба стати… як усі…
І влитися у повсякденність сіру…
Та ні! Нехай каміння звідусіль!
Отрути фальші не пущу під шкіру!

 

Марина Штефуца – Злам епох

Злам епох


Летять у безвість дні, роки, віки.
Землі фарбує сірий попіл скроні.
Ми прабатьків примножуєм гріхи.
Їх всесвіту не помістить у лоні.
Ковтає ніч нову добу щораз
І змішує культуру, лад чи устрій,
Та тільки не сердцець іконостас….
Ми прагнем вдосконалених індустрій
І вперто тягнем руки догори,
Помандрувати щоб Чумацьким Шляхом,
Набридли барельєфи гір, звори….
Але душа не може бути птахом…
Вже штучне і їмо, й п’ємо. Їх смак
Повитісняв природні аромати.
Творця ж не перевершити ніяк,
Не звелено людинібогом стати.
Думок, ідей, проектів ціла рать…
Нам вежі валилонські – беззмістовність,
Як можем все на світі клонувать…
Лиш розіп’яли на хресті духовність…

 

Марина Штефуца – Від фатуму буденності

Від фатуму буденності 

 
 
Від фатуму буденності,
Від натовпу свавільного
Ми прагнемо до вічності
Дійти й зірвати куш…
На гульбищі химерності,
Безвілля божевільного
Не помічаєм бідності
Самі же власних душ…

Щодня за перегонами
Багацтва утопічного…
І місто стало цвинтарем
Згвалтованих чуттів.
Живемо за законами
Содому архаїчного,
А фарисеям-митарям
Належить суд життів.

Зчерствіли і не плачемо…
Дзвони мовчать розгублено.
Завіса невідомості
Хова фальшивий сміх.
Піввсесвіту розтрачено,
Бо морок приголублено…
На рівні підсвідомості
Лиш визнаємо гріх…