Марина Алдон — Я більш не вірю

5590115_xlarge

Я більш не вірю

 

Я більш не вірю вітру і тобі:

Він тихо гладив, та обвітрив шкіру,

Ти ж цілував кофтину з кашеміру

Й пускав пилюку в очі голубі…

А далі відтинав брехнею крила,

Терпіла, бо кохала, бо тужила…

 

Не жду уже ні вітер, ні тебе:

Ламав він віти-руки осокорів,

Стріляв заради втіхи ти у зорі,

Аби світила падали небес…

Коли  просила помочі благально,

Мовчанням розпинав мене безжально…

 

Я більш не вірю вітру і тобі!

Ви схожі… Ви обоє… із завзяттям

Роздмухували пристрасті багаття,

Моя душа… щоб стліла у вогні…

Пізнавши біль, померши від любові,

Нарешті воскресаю знов у слові…

 

27 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: PiDf «***»

Марина Алдон — Два вовки

HTMVNHn-1uk

Два вовки

 

Вовки ми два дикі… у храмі святої природи…

Між нами і прірви, і скелі, й міста, і кордони…

Зріднитись навік заважає жага до свободи…

Мандруєм сліпим бездоріжжям ночей без утоми…

 

Ми схожі занадто… В нас навіть споріднені душі…

Однаково місячне дзеркало погляди вабить…

Кармічних вузлів не розтяти… Міцні вони дуже…

З небес за стосунками стежать німі зорі-краби…

 

Ми в лігвах астральних… Чуття нас єднає невільне…

Вдихаємо порізно вітер, тумани шовкові…

З нас кожен мовчить про своє, але точно про спільне

Й складає поезію власну на тему любові…

 

Живемо давно ми аскетами в Божому лісі…

Крізь очі… невільно з сердець витікають страждання…

Одну відчуваєм потребу у пристрасній втісі…

Та волі зректись не готові заради кохання…

 

 

26 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Марина Алдон — Недопалок

5589535_large

Недопалок

 

На місці, де гаряче билось серце,

Тепер лиш недопалок ледве тліє…

Душа від болю, спазмів кам’яніє…

І небо… розбивається, як скельце…

Мій мегавсесвіт викладено з віршів,

Твій світ  – тілесні втіхи, власні блага…

Любов для тебе – просто гра, розвага,

Для мене шал кохання – значно більше…

 

Живу у мушлі, сплю по дві години…

Уся в паперах… списаних… канапа…

Півмісяць світить, мов настільна лампа…

Римую мрії, згадки та сльозини…

А в ноутбуці пошта поетична

Твої листи показує постійно…

Вчусь дихати одна… і самостійно…

Бо поміж нами прірва… галактична…

 

У книгах бережу твої цілунки…

В чуттях сягаю неземного рівня…

Коли ж у двох колапс порозуміння,

То на розрив приречені стосунки…

В народі кажуть, все що не вбиває,

Сильнішим робить і єство, і вдачу…

Але щоночі я вмираю наче…

Тому що поруч більш тебе немає…

 

25 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: suhus «луна зовет»

Марина Алдон — Абетка дощу

гроза

Абетка дощу

3D, у техніці розчинення + акро

 

_А_  з неба ллє волога і шматує атмосферу…

_Б_ ерзбарвний теплий розчин осідає на довкіллі…

_В_ виводить на дорогах, як на аркушах паперу,

_Г_ рафеми злива точні і лексеми застарілі…

_Ґ_ ніт лампи гасне в домі… У вікні, відкритім навстіж,

_Д_ рібні не видно зорі та півмісячне люстерко…

_Е_кстракт дощу в долоні – пухирці продовгуваті,

_Є_лей святий на шторі… Із ниток плету веселку!

_Ж_ ивого Бога сльози ароматні та пречисті

_З_ захмар’я, з високості опускаються на землю…

лИ_пневі манять грози, енергійні, норовисті

_І_ стріли бурі гострі, що влучають десь у скелю…

_Ї_ дкі кружальця граду, кришталеві намистини,

_Й_ холодні мряки нігті, чорним лаком рівно вкриті,

_К_уйовдять винограду на борідці волосини,

_Л_истки – перуки літні… грубо смикають щомиті…

_М_аленькі квіти сині – і фіалки, і волошки

_Н_ ектаром вітер хрестять, щиро моляться очима…

_О_ крилля бджіл у глині (страшно всім комахам трошки)

_П_тахи малечу пестять… Зараз є на те причина…

_Р_ іці б гірській трембіту, щоб заграла Баха, Ліста…

_С_ тікає на природу… сила… після мук… засухи…

_Т_ерпке причастя світу… циркулює серцем міста…

_У_явно гладжу воду… контролюю власні рухи…

_Ф_ ігурна плоть калюжі на потрісканій бруківці,

_Х_ оча й  брудна душею, та в ній спогади дитячі…

_Ц_ ікава клену дуже сіра гойдалка на гілці,

_Ч_аклує мла над нею… наполегливо, терпляче…

_Ш_ алено грім гуркоче, булаву тримає влади…

_Щ_асливо, величаво відзнача стихія… свято…

_Ю_ рба краплин тупоче… Скільки в опадах принади!

_Я_ п’ю спокійно каву… Скоро ранок… Пів на п’яту…

 

У тексті розчинено вірш:

 

_А_  з неба ллє волога –

_Б_ ерзбарвний теплий розчин,

_В_ виводить на дорогах

_Г_ рафеми злива точні…

_Ґ_ ніт лампи гасне в домі…

_Д_ рібні не видно зорі…

_Е_кстракт дощу в долоні,

_Є_лей святий на шторі..

_Ж_ ивого Бога сльози

_З_ захмар’я, з високості…

лИ_пневі манять грози

_І_ стріли бурі гострі…

_Ї_ дкі кружальця граду

_Й_ холодні мряки нігті

_К_уйовдять винограду

_Л_истки – перуки літні…

_М_аленькі квіти сині

_Н_ ектаром вітер хрестять,

_О_ крилля бджіл у глині,

_П_тахи малечу пестять…

_Р_ іці б гірській трембіту…

_С_ тікає на природу

_Т_ерпке причастя світу…

_У_явно гладжу воду…

_Ф_ ігурна плоть калюжі,

_Х_ оча й брудна душею,

_Ц_ ікава клену дуже…

_Ч_аклує мла над нею…

_Ш_ алено грім гуркоче,

_Щ_асливо, величаво…

_Ю_ рба краплин тупоче…

_Я_ п’ю спокійно каву…

 

 

25 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Марина Алдон — Дайвінґ

Дайвінґ

Дайвінґ

 

Я гладжу воду… теплу і солону…

На дні все суще має власний ритм…

Можливо, десь живе іще той кит,

Який три дні носив у лоні Йону…

Немає гравітації у морі,

Там інший небосхил, астральний дах

І у старих коралових містах

Господарі – молюски, раки, зорі…

 

Дивлюсь услід малесенькій медузі,

Що схожа на медичний парафін,

Але долає вперто глибочінь

На рубежі реальності й ілюзій…

У мушлях найдобірніші перлини,

А камені пульсують, як серця,

Та чують їх лиш янголи Творця

Й червоні, помаранчеві рослини…

 

Я гладжу світ одним зусиллям думки…

Пірнанням задоволена сповна,

Напруження знімає рідина,

Цілуючи обличчя й обладунки…

Це мій сеанс релаксу, насолоди,

А акваланг, неначебто кальян,

М’який пісок нагадує диван,

Тече єством енергія свободи…

 

24 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: soso «mantafly»

Марина Алдон — Мить сходження…

сходження

Мить сходження…

 

Мить сходження… Пульсує аж гора…

Струмок дивує цнотою і блиском,

Дзвіниця небосхилу дуже близько

І сонця жовтувата куля-бра…

Хмарини, наче інший материк,

Архангелами зліплений із вати…

Вчусь на межі світів балансувати

Та гладити очима льодовик…

 

Під час обряду сходження, мене

Страхує тільки пояс альпініста,

Тут подихами міряється відстань,

Тяжіння ніби слабшає земне…

Вершини вабить вежа кам’яна

У храмі первозданної природи…

Як є мета, відсутні перешкоди –

Нітрохи не лякає крутизна…

 

Мить сходження… В міжчасся у лісах

Астральні відкриваються портали,

Розширює повітря капіляри,

Неначе тонізуючий коньяк…

Далеко місто, юрби, суєта,

Та я, здається, саме тут удома…

Буквально випаровується втома…

Довкола ж воля, тиша, висота!

 

23 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Марина Алдон — Серфінг

SONY DSC

Серфінг

 

Хвилю морську приручаю, мов рибу сріблясто-блакитну,

Шкіра-луска у якої, як віяло, вишите шовком…

 

Промінь світанку, неначебто вудку, утримую спритно,

Вітер увагу мою привернути старається зойком…

 

Скільки довкола води… І до берега нібито  близько…

Я не пливу, не лечу, відкриваю світи паралельні…

 

Адреналін… Небезпека… На дошці кататися слизько…

Треба здолати надумані фобії, страхи чисельні…

 

На поєдинку з водоймою встояти справді непросто,

Правила, як на арені… знайомої добре кориди…

 

Думкою час трансформую і внутрішній-зовнішній простір…

Щастя душа випромінює та позитивні флюїди…

 

Ловлю губами прозорі ажурні краплинки вологи…

Так поступають, напевно, усі екстремали-туристи…

 

Як прокладати цікаво приватні маршрути-дороги!

Ніби не слід залишаю позаду, а вірш особистий…

 

Серфінг – і спорт, і розвага, й мистецтво, й дозвілля, і примха,

Навіть наука життєва складна – бути просто собою…

 

Хвилю морську приручаю… Всміхається щиро хмаринка…

Хочеться неба глибокого ніжно торкнутись рукою…

 

 

22 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Wbir «серф»

Марина Алдон — Шкіра моря

5585015_large

Шкіра моря

 

На шкірі моря срібній –  солі смак,

Сім запахів природи ароматних…

На дні дрімає сонце, наче рак,

У мушлі світу, біля риб абстрактних…

З каміння рівно викладено хрест

І поруч не сформована ще хмара…

Піднятись треба краплям до небес,

Бо ж із води народжується пара…

 

На шкірі моря мли цупка вуаль,

А на піску сліди циганки-ночі…

Звершає вітер древній ритуал –

Зіркам невпинно дивиться у очі…

Безжурне літо хвилею-крилом,

Півмісяцеві ніжно гладить груди…

Волога землю сповнює теплом,

У вимір інший пробує пірнути…

 

На шкірі моря родимки – човни

Й малесенький кораблик паперовий,

Дзвінкоголосі чайки й цвіркуни

Наспівують псалом сто сороковий…

А маяки, безмовні мудреці,

Пильнують древні скелі-зіккурати…

Стискаю свічку міцно у руці…

Пора додому… Час давно вже спати…

 

21 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: ogrena «osvit»

Марина Алдон — Три ковтки тиші

5584397_large

Три ковтки тиші

 

Тиші найперший ковток – дегустація мли

В мить, як на землю птахом опускається вечір…

Місто змовкає, диск місячний бачить коли,

Ніби бліде невиразне обличчя Предтечі…

Навіть автівки немовби то менше шумлять…

Потяг, і той… видає майже шепотом звуки…

Звершує вітер безслівно таємний обряд –

Гладить деревам шорсткі та потріскані руки…

 

Другий ковток благодатної тиші – це час

Для поетичних ідей і ліричної нотки…

Після мистецьких страждань наступає екстаз,

Вірші здаються в легенях повітрям солодким…

Знаки на аркуш тонесенький, згідно вимог,

Ручка наносить… між ними то кома, то крапка…

Просто душа із собою веде монолог…

Літера кожна – безмірного Всесвіту частка…

 

Третій же тиші ковток – це занурення в сон,

Вимкнення кнопки свідомості в центрі тяжіння,

Мрій трансплантація у атмосферний озон,

Аж до сигналу світанку, до вій тріпотіння…

Біла подушка із сутністю творить дива –

Небо підносить до ліжка, як книгу біблійну?

Та припиняється все, коли півень співа

Пісню свою і гучну, і дзвінку, й амбіційну…

 

21 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: chichuka «ERYTHROCYTES»

Марина Алдон — Льодовитий океан

 океан

Льодовитий океан

 

Я крига, Льодовитий океан…

Мене пізнати можна тільки в ритмах,

Не виміряти воду-кров у літрах,

Не зважити розріджений туман…

Живу лише енергією хвиль,

Всіх вимірів частинка в мене в серці,

Полярний вітер ноти опер Верді

Насвистує у мряці без зусиль…

 

Я – прірва, я – Північний океан…

Звіряй за мною сни і час Господній…

Крізь острівець, як лінія долоні,

Проходить нульовий  меридіан…

Люблю сріблястий місячний грааль,

Промінчики тоненькі та пластичні,

Вдивляюся у зорі антарктичні,

Бо кожна з них нагадує скрижаль…

 

Нехай я і найменший океан,

Але найтаємничіший у світі…

На дні дива природні розмаїті…

В балансі з небом мій духовний стан…

Біліє шаль молочна з берегів…

Несу в собі загрозу, ризик краху!

Та збуджує оскільки фактор страху,

Приваблюю усіх мандрівників…

 

19 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014