Марина Алдон — Океан

5504503_large

Океан

 

Я дивна… Я – безмежний океан…

Для світу невпізнанна, незбагненна

І дика, й волелюбна, й не смиренна,

Тайфун у серці, буря, ураган…

Так хочеться торкнутися небес…

Слова, як хвилі, вгору рвуться здолу…

Можливо, прірва там без суходолу,

А кожна пісня має інший сенс…

 

Із місяцем блідим… на самоті…

Віршую про усе, що наболіло,

Просочене слізьми́ солоне тіло

Тремтить від надвисоких почуттів…

На дні очей зоринки золоті,

Промінчики тоненькі – вії гострі…

Настільки про безлюдний мрію острів,

Що вчусь уже ходити по воді…

 

Я дивна… Я – безмежний океан…

Ніхто мене не може зрозуміти…

Волоссям обережно гладжу квіти,

Уранці п’ю не каву, а туман…

Дощі римую… власні і чужі…

Ніколи не зливаюся з юрбою…

Беру у ніч твій знімок із собою,

Ховаючи від світу у душі…

 

18 травня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Ina_TK «***»

Марина Алдон – Розмова з вітром

5512428_large

Розмова з вітром

 

Говорить вітер… Змовчати потрібно…

Він точно знає мови всі земні,

Можливо, що розкаже і мені,

Що серцем промовляє риба срібна

Та що співає річкастоголоса,

Коли на прощу лине в океан

І що шепоче яблуні фонтан,

Шукаючи росу в зелених косах…

 

Змовкає вітер… Треба щось казати…

Чому же він приховує дива?

Я вірю, мають силу всі слова,

Бо зміст у звука кожного багатий…

Веду сама з собою діалоги?

Тихенько причаївшись, вітровій

У очі заглядає, як німий,

Сліди аналізуючи… вологи…

 

Тремтить вітрисько… хоче відповісти

На сотні риторичних запитань,

Вагається… з етичних міркувань…

До неба підраховуючи відстань…

Та раптом озивається… Сміливо

По-своєму щось голосно кричить,

У воду мочить крила… і умить

Втікає без пояснення… квапливо…

 

18 травня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Ina_TK «***»