Калина
Я прокладую стежини
За маршрутом журавлиним
Понад брам гірських вершини,
Крізь простори батьківщини
До червоних грон калини.
Диво-блискітки звабливі
Чепурять правицю ниві,
Прабатьків таять мотиви,
Що пронесли через зливи
Діб бентежних і сміливих.
Знає добре вся родина:
Символ нації – калина
Та сопілка солов’їна.
Душ єднання. Мрій світлина.
Кетяг серця – Україна.
Троянда
Тебе зовуть царівною всіх квітів,
Твої парфуми – для душі бальзам,
Принада, певно, краща в цілім світі,
З ікони личко, з піднебесся – шарм.
Блідніють роси на гіпюрі грацій,
Вуста – неначе скраплення жарин,
Та під вуаллю пишних декорацій
Колючі леза схованих тернин.
Фатальний блиск застиг на твоїй вроді
І згубна зачаровує яса,
Адже недарма кажуть у народі,
Що може вбить підступная краса.
Квітка папороті
Десь на плечах пристаркуватих гір,
Де тиша в нетрях прихистку шукала,
Де місяць протирав лампади зір,
З зернини сонця папороть зростала.
І чарував усіх принадний квіт
Божественною дивною красою,
Пелюсточок яскравий оксамит,
Здається, Всесвіт застеляв собою.
Колись вона буяла щовесни,
Щоліта витинала пісню з серця,
Лише зими пухнасті білі сни
Її ховали у свої ясельця.
Та вітер покохав її… Вона
Однак не прийняла його любові,
Бо серце віддала своє сповна
Вже тису, як дівчина юнакові.
Жорстоку кару за свої чуття
Наклав на неї вітер спересердя,
Щоб розквітать лиш раз на все життя,
І то вночі… у темряви осердях…
Отак сховав янтар душі від всіх,
Заборонивши милуватись нею,
Але обпікся, бо і сам не зміг
З червоних вуст її надпить єлею.
Відтоді тис живе, немов чернець,
Самотньо біль свій папороть ковтає,
Тому кохання щире до сердець
Тих, хто її знаходить, повертає.
Та вітер застеля собою путь,
Впліта тернини пітьмі у волосся,
У парі щоб закоханим не буть,
Як і йому колись не довелося.
Де гори лазуровий небосхил
Цілують поміж хмар бліду борідку,
Любов хто втратив, хай з останніх сил
Шукає дивну папороті квітку.
До кінця!
Коли кохаю — всім єством своїм.
Любовь – багаття, що горить, не тліє….
Для бенефісу в серцеві моїм
Достатньо одного…. Що зрозуміє…
Коли іду – то тільки до кінця,
Хоч хрест несу, та завжди до вершини…
Нема доріг – прокладу манівця.
Бо й ластівки у небі в’ють стежини.
Коли живу, бажаю, звісно, втіх,
Бо двох життів, напевно же, не буде…
Земний годинник нам коротить вік…
Грішу і каюсь… Хай говорять люди…
Не така, як усі
Ти пробач, не така я, як інші,
Я вразлива занадто, до болю.
Фальш не входить до планів та віршів…
Він надгробки лаштує на долю.
Тінь обмови мерця ще мертвіша
Хоче викрасти совість та мрію…
Всюди байдужість – риса найгірша,
Бо із нею серця кам’яніють.
І хоч каїни, юди, пилати
Розіп’ясти готуються душу,
Віри зблиск допоможе встояти…
Я здолаю усе… Просто мушу….
Патріоти від мене є й більші
І борці, які кришать оману…
Ти пробач, не така я, як інші…
А другою… можливо… не стану…
Від фатуму буденності
Від фатуму буденності,
Від натовпу свавільного
Ми прагнемо до вічності
Дійти й зірвати куш…
На гульбищі химерності,
Безвілля божевільного
Не помічаєм бідності
Самі же власних душ…
Щодня за перегонами
Багацтва утопічного…
І місто стало цвинтарем
Згвалтованих чуттів.
Живемо за законами
Содому архаїчного,
А фарисеям-митарям
Належить суд життів.
Зчерствіли і не плачемо…
Дзвони мовчать розгублено.
Завіса невідомості
Хова фальшивий сміх.
Піввсесвіту розтрачено,
Бо морок приголублено…
На рівні підсвідомості
Лиш визнаємо гріх…
Гори
У сни вростають пасторальні
Карпатських кряжів пильні шпилі…
Таїнний зміст в лісах прадавній…
Тому, напевно, серцю милі.
Тут міфи предків вітер віщий
Розносить разом з водограєм.
Пташиний клір крізь простір вічний
Творця псалмами величає.
Сюди, коли надходить ранок,
З небес спадають тихі зорі….
До неба мчить доріг серпанок,
Дарують волю духу гори…
Ісус – рятівник світу
Ісус – господар смерті і життя,
Світ думав: Бог чи праведна людина.
Усталені сувої каяття
СРіблястих сліз накриє павутина.
ТЯгар хреста, щоб кров за гріх пролить,
СТворить місток до вічності, кохання.
ВІн був невинним, дав Себе згубить,
СВятий прийняв голгофськії страждання.
ЗНак залишив у душах, у серцях –
ЛИСтки нові зросли із лих, зневіри.
ВКВітчала доброта Господній стяг,
НарІжний камінь став собором віри!
СвіТильник осява в безсмертя шлях,
ВедУть молитви й справи до офіри.
Errare gumanum est
Людині помилятися властиво,
Адамівська натура в ній нуртує.
Та розумом не осягнути дива.
Передчуття лиш підсвідомість чує.
Півістин ми шукаємо донині,
А їх немає, як і пів любові.
Та помилки ми визнати повинні
І каяття ваги набуде в слові.
Наш мікросвіт піщинки менший трохи.
Ми ниці. А величного бажаєм.
Та виправлять потрібно хибні кроки,
Бо люди ми… І в грудях душу маєм.
* Errare gumanum est (лат.) – Людині помилятися властиво
Замало…
Замало зовсім простору для слів.
Потрібні часом крила. Та немає.
Стає замало серця для чуттів,
Коли до самозречення кохаєш.
Замало неба клаптика очам,
Адже весь всесвіт хочеться обняти…
Замало часу виділив Бог нам,
Та й той не вмієм зовсім цінувати.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев