На місяці знов дощить…
І небо, мов той папірус…
А щастя зі знаком мінус…
Оплакана кожна мить…
Тривоги напій гіркий
Ковтає вночі безсоння,
В скорботі же ніч бездонна
І в прірву падуть зірки…
Обламано крила мрій,
Життя, наче в чорній рясі,
Бо спинено раптом в часі
Піщаний годинник мій…
На місяці знову кров,
В ній вітер думки полоще…
Я втратила найдорожче –
Тебе і твою любов…
Я знову втікаю…
Від натовпу… сірого міста…
Де сонце під шаром пилюки…
Туди, де ліси сторічні…
Там пульс небокраю
І пісня на кінчиках листя,
Берізок чарують перуки…
Там крила душі відвічні…
Я знову втікаю…
Юрба, наче магма в судинах,
Слів опік лишає по сОбі,
Розчавлює волі вибір…
Мені б клаптик раю…
Щоб поруч верба і калина,
Щоб тиша природі в утробі
І часу відсутній вимір…
Я знову втікаю…
Довкола серця кам’янії,
Вони холодніші за скелі…
Мій шлях через терни долі
В єство мого краю…
Бо ж кличе паломництво мрії
Карпатам до храму-оселі…
Туди, де гір парасолі…
Три доби у лоні чорноти.
Нагорі ридав Господь за Сина.
Богом був і залишився Ти.
Слово-плоть. Надянгол. Надлюдина.
Ще боліли рани, та терпів.
Кільця поту… а у них – страждання.
Не тримав образ на ворогів.
І таки збулось Святе Писання.
Повернувся. Знову грішний світ…
На хресті вже інший помирає,
Зло ще все виношує свій плід,
Натовп кров’ю руки умиває.
Не впізнали, як ішов повз них…
Навіть мати, що стояла справа.
Страта пригадалася і крик,
І Пилат, і Юда, і Варавва.
Викуп. Жертва. Не спинився. Зміг
Смерть перемогти заради людства.
Стала нагородою для всіх
Вічність, як знамено боголюбства.
Три доби у лоні чорноти.
Три доби… А далі – воскресіння.
Грішниця я, Господи… Прости!
Подаруй прощення і спасіння!
Для радості – сміх,
Дорога – для ніг,
Слова – для пісень,
Для радості– день.
Робота – для рук,
В біді – вірний друг,
Для квітки – роса,
Отаві – коса.
Для крил – висота,
Душі – доброта,
Для серденька – кров,
Для щастя – любов.
Для ночі – зірки,
Вода – для ріки.
Для мами – дитя,
Людині – життя.
Старий вітряк, поламаний, безсилий…
Припали плечі порохом віків…
Стоїть самотньо, замочивши крила
У безвість безтурботну тихих снів.
Тепер вже він весь час відпочиває –
Нема роботи. Сліз іскриться слід.
Колись він цілувався з водограєм,
В маленькій краплі бачив цілий світ..
До нього звідусіль сходились люди
Молоти жито. Знав він кожен рід…
Та час минув…. і більше вже не буде
Він ринути в роботи зореквіт.
Тепер стоїть журливо біля гаю
Вітряк один, рахуючи роки.
Його, старого, ніжно забавляють
Цілющими піснями лиш пташки.
Усе мине…. Усе… Ніщо з усього,
Що стало в часі, не зупинить час.
Так легко рветься павутинка долі,
Яка з минулим з’єднувала нас.
Усе мине. Згораючи зорею,
Зупиниться віків серцебиття.
Теперішнє ж пливе за течією,
Мов корабель, без щогли, в небуття.
Усе мине. Усе доходить краю
Скоріше, ніж вершини, чи мети,
Життя – стріла, яка не знає жалю,
Тому потрібно вічність віднайти…
Молюсь за тебе, Україно
Молюсь за тебе, Україно,
В моїх судинах твої сльози,
І закривавлений барвінок,
Його ж бо витоптали грози.
Ти сотні літ терпіла жахи,
На тлі стихій жила в неволі,
Щоб не злетіла, наче птаха,
Тобі ламали крила кволі…
Молюсь за щастя Батьківщини,
Ніколи ж бо не мала долі!
Нехай сопілка із ліщини
Псалми заграє мимоволі…
В душі озветься рідна мова,
Її стрімкий потік неспинний,
І Бог почує силу слова,
Того врятує, хто невинний…
Молюсь за тебе, рідний краю,
Дитячих мрій моїх колиско…
В зіницях – колір небокраю…
До ніг твоїх схиляюсь низько…
Засохлих мук у грудях гронце
Вдів, матерів, сиріт, коханих.
Із болю викресане сонце
Землі полоще кров’ю рани.
Іржанням простір пил куйовдить,
Несе у вічність мертвих птахів,
Солоні ріки відчай водить
За руки всюди, поміж жахів.
І совість, наче вже пом’ята,
Апокриф пише божевілля,
І з кожного тут робить ката
Переполохане свавілля.
А суєта на душах грає.
Рвучи любові ніжні струни.
Тут пекло все, а було ж раєм…
Кує печаль із цинку труни.
Гармати очі між окопів
Ховають під вуаллю гріху,
Не чуючи спокути кроків,
Шукають всі в стражданнях втіху.
Із болю викресане сонце
Землі полоще кров’ю рани…
І тільки нічка охоронцем
Вкриває сном недобрі плани…
Я йду шукати диво… сон-траву…
У лісові приховані священства,
Весняні квіти, куполи блаженства,
Що душу мають ніжну та живу.
В зіницях – краплі неба, цілий світ…
І вітер поруч, як легенда давня,
Цілує сонце їх вустами травня,
Заплутавшись промінням у зеніт.
Лілово-сині келихи сердець,
Мов лодія бажань, тугі листочки,
Про них співають ріки та струмочки…
Я йду шукати сон-траву, як жрець.
Перлина переплетення культур,
Санскрит зв’язків із давніми віками –
Старенька церква, згадки древній мур,
Стоїть одна між дужими дубами.
Як дзеркало утрачених надбань,
Нетлінний скарб готичної будови.
Пошарпано давно вівтар бажань,
Але фасад суворий та чудовий.
Космічної енергії єство
На шпиль стрункий спадає з небосхилу,
Із лісом архаїчне десь рідство
Черпає поміж арок дивну силу.
Осердя наддуховного життя,
Маківка п’є з криниці часу воду
І чути башт іще серцебиття –
Це ж спадщина минувшини народу.
Весь розписом покрито інтер’єр
І золотий вінець іконостасу,
А вітер заглядає, мов кур’єр,
Під еталону величі пампасу.
Різьбою причепурено портал
І блиск дзвінниць нагадує комету.
Лиш невідомо, хто звів храм-корал,
Бо ймення майстра кануло у Лету.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев