Не звинувачую тебе…
Пелюстки серця надто кволі…
Втрачає небо глиб та колір…
Як те провалля – гір хребет…
Не звинувачую… пробач…
Повір, сама не маю долі…
Не покохаю більш ніколи…
Свідомість розриває плач…
Не звинувачую… і ти
Прошу, хоч спробуй зрозуміти…
Йдуть під укіс аж дві орбіти,
Життя руйнує два світи…
Не звинувачую… Молю…
Збагни, що біль вростає в вірші…
За нас обставини сильніші…
Чуття не зраджую…. люблю…
14 листопада 2012
Розбиваються щастя скельця…
Знаю, втрата кохання – смерть…
Там, де біль витікає з серця,
Починається неба твердь…
Зорі, наче з тонкого плюшу…
Щось гаптує на них мороз…
Там, де біль проростає в душу,
Починається мрій некроз.
Заглядає півмісяць в вічність,
Не потрібно йому адрес…
Там, де біль витісняє ніжність,
Починається, певно, стрес.
Не веде мла відвертих бесід…
Ніч – це тільки частина снів?
Там, де біль застеляє Всесвіт,
Зостається молитви спів…
14 листопада 2012
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев