Марина Штефуца – Confessionis

Confessionis

Вклада́є у конверти листя осінь
І шле тобі ключами журавлів…
З туману стрічка горам у волоссі…
Свідомість у полоні почуттів…

На землю зорі падають лякливо,
Вражає простотою вітру трюк…
Чи жити, чи померти – неважливо,
Рятує тільки сон мене від мук…

Є щось у жовтня дивне, потойбічне…
Можливо, тлін… на стежці лісовій…
Від пристрасті дихання неритмічне.
А ти… далеко… ти… на жаль… не мій…

Ридає небо… злива, як причастя…
Впускає холод щупальці у кров…
Коханому, прошу, дай, Боже, щастя…
Хай зігріва його Твоя любов…

 

© Copyright Marina Aldon 2012

 

Марина Штефуца – Забуття

Забуття

 

Вже довкіль немає раю.

Обстригає осінь коси.

Я сьогодні помираю,

Скоро сніг затопче босий.

 

Забуття. Мене немає.

Сон закрив мої повіки,

Грунт на плоть мою лягає.

Чи надовго? Чи навіки?

 

Певно, швидко час минає…

Спалах… Кров забила в гронця.

Вже весна мені гукає

Голосом прамами-сонця:

 

«Підведися і воскресни!

Час настав теплом умитись,

Бо ж на те й існують весни.

Щоби знову відродитись!»

 

Руки-стебла протягаю

Та зелені листя-пальці.

Оживаю? Оживаю!

Це для мене — гімн фіалці.

 

 

Марина Штефуца – Там Карпати ріднії в золотій короні

Там Карпати ріднії в золотій короні

 

Де фонтани осені повняться листками,
Де гірлянди квітів скидують разки,
Там Карпати росяні, вмиті напівснами,
Криють поміж вітів інею мазки.

Де пташки заручені із природи храмом,
Де серця лишають, як покличе путь,
Там Карпати злучені із небес вігвамом,
Вітер зупиняють, тишу навпіл рвуть.

Те тумани срібнії ранку б’ють поклони,
Де струмкиховають чисті промінці,
Там Карпати ріднії в золотій короні
Бірюзу складають на м’якій руці.

 

 

Марина Штефуца – Осінь

Осінь 

 
 
Осінь. Зябко. Сонцю знов у жилах
Вже, здоється, холодніє кров.
У лелек політ бринить на крилах
Між чужих гаїв, лісів, дібров.

Осінь. Млячно. Мокрими ногами
Дощ ступа по стежці польовій,
Щось шука собі між сторінками
У блокноті жовтня вітровій.

Осінь. Сумно. Квіти помарніли.
Зріє вранці паморозь на них.
З-під панчох Карпатам забіліли
Борозни туманів прегустих.

Марина Штефуца — Думка-Ярославна і зигзиця…

Думка-Ярославна і зигзиця… 

 
 
Думка-Ярославна і зигзиця
Тягнеться у сизу далечінь…
А назустріч – зморшкуваті лиця
Кленів, що вросли в небесну тінь.
 
Ріжуть серце арфами Еола…
Загіпнотизовано… вітри…
Гаснуть у неонових просторах
Сірі журавлі та цей мотив…
 
Дощ благально у вікно стукоче,
Щоб впустили в дім. Він зовсім зблід…
Стиглі струї ніг зігріти хоче –
Осінь застудила цілий світ.
 
Розіп’явши лісом багряницю,
Сни природу взяли у полон.
Все скорилось їм. Але зигзиця
Б’є крилом… І розбиває сон…