Життя коротке…
Коли чуття сильніші за слова
І повниться душа жаги гаптунку,
Рапсодія змовкає громова,
Життя коротке навіть для цілунку.
Коли любов сплітає два серця
У срібну нитку спільного бажання,
Радіє навіть Всесвіт без кінця,
Лише життя коротке для кохання.
Коли в очах горить кохання шал,
Відчуть на дотик небо руки вчаться,
Гойдає зорі радості опал –
Життя коротке для такого щастя.
Молитва
Ти пробач ворогів моїх, Боже,
І мене вибачай, я молюсь.
Я простити провини їм можу,
Та забуть не виходить чомусь.
Я молюсь Тобі, Боже Всевишній
(Охрестить хоче відчай мене),
Дай добру чистий вИток колишній
І хай сум, наче ніч, промине.
Я благаю, мій Боже, дай сили,
Голос правди дай спраглим вустам,
Щоб лілеї любові струсили
На гріховний цей світ фіміам.
Дай перу, Боже, твердість і вправність.
Мудрість дай, мов священний єлей,
Щоб змогла пронести крізь брутальність
Своє слово у світ, до людей…
На лодії душі
На лодії душі лиш вітер дикий,
Зима-вакханка коронує ліс,
Мороз малює крильми геральдики,
Поскрипує тривога, наче віз.
На лодії душі латаття неба,
Пелюсточки – сузір’ям з-під повік.
Струмок заснуть не хоче, але треба,
Бо кришить скло вже крига попід бік.
На лодії душі холодний іній
І білий птах на гілці самоти,
Хова обличчя серце в чорні тіні,
Бо не знайшло тепла і доброти.
Думка-Ярославна і зигзиця…
Думка-Ярославна і зигзиця
Тягнеться у сизу далечінь…
А назустріч – зморшкуваті лиця
Кленів, що вросли в небесну тінь.
Ріжуть серце арфами Еола…
Загіпнотизовано… вітри…
Гаснуть у неонових просторах
Сірі журавлі та цей мотив…
Дощ благально у вікно стукоче,
Щоб впустили в дім. Він зовсім зблід…
Стиглі струї ніг зігріти хоче –
Осінь застудила цілий світ.
Розіп’явши лісом багряницю,
Сни природу взяли у полон.
Все скорилось їм. Але зигзиця
Б’є крилом… І розбиває сон…
А квіти теж живі
А квіти теж живі, і теж страждають
Від болю у розірваних тканинах.
Але прозорий, мов потоки талі,
Їх біль, на жаль, лишається незримим.
Так само смерть… Її не розгадати…
Як музики вітрів, чи водограю…
У вічності померлі існувати
По смерті ні на мить не припиняють…
А квіти, мов життя найкращі перли…
П’ють присмерк катувань потойбіч раю…
Пелюстки, наче списані папери,
У зовім інший вимір опадають…
Та час безжальний. Погляд пілігрима…
Чого вартує квітка? Небагато!
Стебло, немов мотузку, рве людина…
Хоч їй також потрібно помирати…
Перевтілення
Я – сьогодні ластівка. Хочу
Крильми небо зміряти безкрає.
Вперше перевтілюсь. Полечу.
Сонце, наче серце, зігріває.
Клен куйовдить вітами зеніт,
Але рух обмежує коріння.
Я вросту з польоту в цілий світ,
Подолаю простір і тяжіння.
Я сьогодні ластівка. Хочу
Розв’язать мотузку, із якою
До землі прив’язана… Лечу!
Краю обшир. Бавлюсь висотою.
Іван Хреститель
Саломея Іроду танець свій звабливо
Яблуком спокуси піднесла в долонях.
Пристрастю пекельною очі тліли хтиво.
Обіцяв дістати цар їй сонця сонях.
Не хотіла замків. Нащо їй коштовності.
Зоряні ажури й так розтануть вранці.
Голову пророка у замін гріховності
Просто поросила принести на таці.
І мечем кривавим небо розкололось…
Праведник загинув… Та йому не вмерти…
Бо через епохи лине віщий голос
І слова, що в вічність проросли із церкви.
Карпати
Де від сну прокидаються ранки,
Де заховане золото зір,
Де заручені з сонцем серпанки –
Вища сутність незайманих гір.
Де з роси починаються ріки,
Де з зернини весна пророста –
Там душі від буденності ліки
Й старожитностей мова проста.
Де святилище праверховини,
Невгамовно співають птахи –
Там спиняється час для людини,
Непомітно спливають роки.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев