Думи схарапуждені
Забрели в ліси,
Почуття розбуджені
Знову у весни.
Синьогруді проліски –
Перший сонця штрих.
Аж вітри навколішки
Стали біля них.
Ріки пересичені,
Флірту жде трава.
Березню позичені
Втіх земних права.
Коли сади каблучки з діамантів
На рученьки тендітні одягнули,
Упали стрілки серцю із курантів,
І всі чуття до тебе помайнули.
Коли пташки розгойдували тишу,
Розписуючи вітру креп у ноти,
Збагнула, що у пам’яті залишу
Навік недоціловані скорботи.
Коли поля свої зелені вії,
Прокинувшись, із росами умили,
Ти розігнав, неначе хвилі, мрії,
І муки весла по воді забили.
Між нами два міста,
Як всесвіт мікросвіт.
Пишу тобі листа
Слізьми з вербових віт.
Між нами два міста
І простір із тривог,
Лиш вітру шаль проста
Голубить нас обох.
Між нами два міста,
Та у серцях мости…
Лиш не зрони кристал
Чуттів у прірву ти…
Христос і сатана –
Двобій життя зі смертю,
Таємна глибина
В щоденнім круговерті.
Ісус і сатана
Добра і зла на лезах –
На цілий світ одна
Віків найвища теза.
Месія й сатана –
То святість і падіння,
Відвічна боротьба,
То смерть і воскресіння.
Син Бога й сатана –
Рятунок і загибель.
…У гурти люд єдна
Диявол та Спаситель.
Господь і сатана –
Дві постаті відомі
Й одного лиш Христа
Не подолать ніколи.
Куди втікати? Наче Сфінкс любов
Із попелу багаття відродилась,
Крізь сьоме небо запалила кров,
А я покірно у чуттях губилась.
Куди втікати? Вже довкола сніг
І віхола босоніж топче поле…
Давно ти душу викрав від усіх…
Просочуєш навскрізно серце болем.
Куди втікати? Де ти? Відізвись!
Бо відстань лиш подвоює страждання…
Тебе шукати мрії линуть ввись…
А груди переповнює… кохання…
Там Карпати ріднії в золотій короні
Де фонтани осені повняться листками,
Де гірлянди квітів скидують разки,
Там Карпати росяні, вмиті напівснами,
Криють поміж вітів інею мазки.
Де пташки заручені із природи храмом,
Де серця лишають, як покличе путь,
Там Карпати злучені із небес вігвамом,
Вітер зупиняють, тишу навпіл рвуть.
Те тумани срібнії ранку б’ють поклони,
Де струмкиховають чисті промінці,
Там Карпати ріднії в золотій короні
Бірюзу складають на м’якій руці.
Упала зірка небу із повік
Вітрами загаптована у перли,
А німфи понесли її навік
В долоні непідступної Говерли.
І там, де хмари лащаться до скель,
Пряде потоки скрізь водиця тала,
Де ранку починається пастель.
Зоринка едельвейсом раптом стала.
І бачить з вишини рожевий світ
Крізь пірамід гірських живі кларнети,
Та мало хто знаходить білий квіт
Пелюсточок з далекої планети.
Візьми мене! Вкради і заховай!
Розлий промінням у долоні ніжність….
Тримай серед лісів, пташиних зграй,
Де небосхил впадає прямо в вічність.
Хай музика відтворить почуття,
Не дозволяй лишатись мовчазною…
І частота мого́ серцебиття
Твого́ торкнеться голосу струною…
Звільни від болю… від журби орбіт…
Ти ж знаєш сам, як пристрасно кохаю…
Вмістити можу у зіниці світ…
Дозволь, нехай… від щастя заридаю…
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев