Брунькують зорі. Змито барви дня.
По той бік неба навіть мрії з глини.
А сонце, як червоного коня,
Купає пітьма соком із ожини.
І кожен промінь вмочуючи в сон,
Пилюку зішкрібає всю зі шкіри.
На темнім боці місяця, либонь,
Холодні кільця поту від зневіри.
Як яблуко спокуси, гола плоть,
Аж вітер задививсь очима дятла.
Бажання хтиві, щоб перебороть,
Вичавлює росу із простирадла.
На стрілці часу
Павутина літ.
Життя своє вимірюю словами.
В небесну вазу,
Наче серця квіт,
Складаю мрії… догори вустами…
А, поміж іншим,
Сон втрачає зміст –
Дарує ніч фантазії орбіту…
Три крапки в вірші…
А мовчання ж – піст,
Щоб зрозуміть єдину мову світу.
Абетка– зорі…
Рідні та чужі…
Поміж рядками – вічності дорога…
Як струни хворі,
Зцілення душі
Можливе через пісню, сльози, Бога…
На стрілці часу
Наших днів вітряк,
Зернини зрад, кохання, навіть вражень.
З іконостасу
Бо ж очей ніяк
Не витерти ні літер, ні зображень.
Сутана ночі впала на звори,
Торкнулась площ міських очима неба.
Мені хвилину щастя повтори,
А іншого нічого більш не треба.
Довкола сни на капищах планет
В орбіту шалу палко треться кожний.
Простує час потоками вперед,
Та згадки він забрати не спроможний.
Із вирію десь пітьма навпростець
Крізь обрію полинула бузкові.
Жагу чуттів…весну…душі вінець…
Усе віддам тобі за мить любові.
Всього є на світі
Вдосталь та багато,
Та одна лиш тільки
Може бути мати.
Матінко-лебідко,
Білая ромашко,
Як без тебе гірко,
Як без тебе важко.
Де б ми не бували,
Все тягло до хати,
Серце наповнялось
Зіллям рути-м’яти.
Матінко-лебідко,
Моя вечорова,
Срібная сьозинко
Ніжна і чудова.
Ти мене вкривала
Радості зірками,
Смуток сповивала
Світлими нитками.
Матінко-лебідко,
Білая ромашко,
Як без тебе гірко,
Як без тебе важко.
Сіре небо. Сір площі.
Сірим смутком дощ полоще.
Сірі юрби. Сірі люди.
Барви інші змито всюди.
Сірі тіні. Сірі сльози
Сірих днів ковтають грози.
Тчуть польоти сірі крила.
Сірих буднів скрізь вітрила.
Сірий вечір. Сірі ролі
Злилися на сцені долі.
Сірий попіл тліє в ватрі.
Як же жити в цім театрі?
з
гір
з давніх пір
піднімає місяць зір.
ліс
із завіс
оком вигляда меліс
«чуб
приголуб», –
промовля березі дуб.
кров
гріє знов
непочата ця любов.
хмар-
яничар
кличе вітер-трембітар.
лад
у Карпат,
поміж
гілок
неба
шмат.
____________т и х о____________ ___________х о д и т ь__________ _________н іч с і д а_________ _______т а й с п і в а є_______ _______д и в н е с о л о_______ _______т е м і н ь с н и_______ ________у м и т ь є д н а________ _________в з о р я н е_________ ___________в е л и к е__________ ____________к о л о____________
Мить – це уламок вічності (с)
Час прудко мчить рельєфами буття,
Справляє вічність за минулим тризну.
Сторіччя розглядаючи крізь призму,
І в мить одну спресовує життя.
Роки летять крізь простір і туман.
Їм, наче рікам, вороття немає,
Коли зоря над обрієм згасає,
А друзки поглинає океан.
Час поспіша, ламає грані вщерть
І плин його – відвічна недосяжність.
Свідомість осяга лише протяжність:
Дитинство, юність, зрілість, старість, смерть…
Посередині неба і землі
Вже сьомий янгол чашу виливає.
Довкіль гріха в розпутній чорній млі
Планета обертається й ридає.
Слова проклять і щирих молитов…
Апокаліпсис. Час Страшного Суду.
Не молоко сьогодні п’ють, а кров
Індиго-діти, коли смокчуть груди.
Ще зародками в лоні матерів
Малі тільця духовно вже відсталі.
Ждуть світу заборонених плодів
Із першим криком. Ну а далі… Далі…
Арена хтива поганських змагань.
Все інше видається потойбічним.
За гріш душею платять без вагань
І гублять те, що є насправді вічним.
Кінця початок. Стогне Вавилон.
Потоп вогненний змити бруд лиш може.
Останній бій. Війна. Армагеддон.
Нехай добро нарешті переможе.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев