Тіло сльози
У мене ось тіло сльози.
Була і уже немає.
Зрони мене в руки лози,
Хай тихо зіллюся з гаєм.
А далі народжуся знов
Із серця, з журби твоєї.
Я – плата тобі за любов,
За трунок душі моєї.
З води кришталевої стан,
Чуттів мікрокосмос в лоні.
Дивися! Твоя я… А там…
Ти – мій, у моєму полоні.
Застигну умить на вустах
Цілунком солоним, звісно.
Агонія… Вигуки… Жах…
Поплач. Далі буде пізно.
У мене ось тіло лози,
Бо інше розп’яв ти. Чуєш?
Я буду сестрою роси,
Допоки цей світ існує.
Небо підпирають сосни в лісі,
Білих крилець хочеться мелісі,
Суєти, печалі тут немає,
Від краси аж серце завмирає.
Тішать зір садиби старовинні,
Люди щирі, добрі та гостинні.
А як ніч приходить у Карпати,
Срібний місяць можна осідлати.
Серед гір душа, як птаха, вільна,
Лине вітру музика повільна,
Тут справляють мрії новосілля
І дощі просочені чар-зіллям.
Відбивають час чуттів куранти,
На траві роса, мов діаманти.
А як ніч приходить у Карпати,
Починають зорі оживати.
Тягнуться стежини ввись, до Бога,
У тумані губиться тривога,
Ніби вежі, древні сірі скелі
І довкіль природи акварелі,
На озерах килими з латаття,
Навіть тіні зіткані з багаття.
А як ніч приходить у Карпати,
Сіє тиша млу та аромати.
Мелодія пшеничного стебла
Несеться консонансом десь далеко
І кожен колосок вдихає спеку
Через мiжряддя власного тепла.
Здається, завмирає дивосвіт,
Дощам зернини підставляють щоки,
Земля дає енергію та соки,
Проміння сонця – пише заповіт.
Первинні звуки вітру із ребра,
Куйовдять русі коси мимоволі,
А обрій грає на шарманці поля
Мелодію пшеничного стебла.
Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки краплинок до ранку?
Зрозуміти мене… світ не може… Душа, як на паперті.
Зариваюсь у небо… у хмари, під ковдру серпанку…
Винувата я в тім, що без маски… різнюся у натовпі
І по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Чи від Бога сховать можна вдачу слизьку, лицемірну?
Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під ліхтарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріляє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
В межах норми уже у суспільстві розп’яття чи розстріл.
Збайдужіння процес набуває законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Рідне місто – чуже… Віддзеркалюють настрій калюжі…
Ті сни, що відцвіли у вазі ночі,
У небо не піднімуться… без крилець.
Обвуглено вже вічністю їм очі,
Свідомість ампутовано… з потилиць…
Їх ранок перекреслив. Відболіло,
А може просто кануло до Лети,
Усе, що з ними з’єднувало тіло.
І сонцем розчленовано сюжети…
Цвяхами часу вбито в камінь смерті
Колишню сутність. Голка ескулапів
Не зможе зшити клаптики подерті
Тих марень, що зостались на канапі…
Листочки на деревах, наче ноти…
А вітер грає Моцартасонату…
Бо ж музика, немов душа, на дотик,
Нагадує на смак солодку вату.
Дзвіночки в лісі, мов ключі скрипічні,
Ромашки, як дієзи та бемолі.
Струмок несе акорди пісні вічні
У виміри Молитви або Долі.
Співають гори голосом пернатих,
Багаття та незайманої зливи…
І хочеться мелодією стати
Траві кошлатій прямо серед гриви.
Земля здригнулась, вичавивши з лона
Вулкан… Важкі пологи передчасні…
Палала стеля неба, мов картонна.
Дощ вогняний спиняв життя у часі.
Підступний вбивця. Каїн… чи ж Везувій
Провулки кров’ю поливав. Смак лави.
І кам’яні в людей влучали кулі,
А жар пекельний навіть душі плавав.
У ніздрях застигав цемент пилюки,
Немов піщані… падали хатини…
Хапали матері дітей на руки.
Виколював жах очі… рвав судини.
Все нанівець. Кипіли древні ріки.
Тоді ще не чекали на Месію.
І стало місто цвинтарем навіки,
По собі залишивши безнадію.
Уважно порахую риб
В долоні місяця. Їх сотні…
Від пітьми нудить. Певно грип
Десь там… у вічності… сьогодні.
Складу зіркиу звукоряд,
За ними – Всесвіту узбіччя.
Дванадцять вимірів підряд
До них… гортати б потойбіччя…
Зроблю собі подушку з мрій,
Наповню запахом любові
І через стіни вітровій
Ввійде… залишиться у слові…
Із неба скину капелюх…
Проллюсь дощем… чи водограєм…
А сни… лиш тополиний пух…
Були… і раптом їх немає…
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев