Марина Алдон – В усвідомленому сні

28 июля, 2013 9:06 дп

В усвідомленому сні

Мій посланцю Небес, увійди у мою Атлантиду,
Там, у пе́рвісній тиші, розмита галактик межа…
Жовтий місячний диск, як ліхтар… на вершині бескиду…
Заримовані мрії ласкаво гортає душа…

Жду давно вже тебе у астральній зірковій альтанці,
У свідомому сні, де святий починається рай…
Відшукай же мене за рубіновим перснем на пальці,
За рубцями від крилець… на дотик… у млі упізнай…

Ми повинні здолати вогонь потойбічного сонця
І глибоку водойму, скоріш, океан небуття,
Мідні труби Чумацького Шляху та яр безголосся,
Щоб потрапити в ніч самозречення та забуття…

Просто очі закрий і тримай у долоні люстерце,
А свідомість сама в інший вимір думки віднесе…
Можна злитися там – губи в губи, а серце у серце…
Я кохаю тебе! Я жадаю тебе… над усе…

У далеких світах не буває ніколи негоди…
Відчуття невагомості трохи розріджує кров…
Мій посланцю Небес, увійди у собор насолоди,
Там, у пе́рвісній тиші, пізнаєш найвищу любов…

 

28 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: работа Шаймухаметова Тимура Мавлявича «Поиграй с огнём»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: вірші про кохання, інтимна лірика, кохання, ніч и сни. Комментариев к записи Марина Алдон – В усвідомленому сні нет

Марина Алдон – Е-мейли

27 июля, 2013 7:19 дп

Е-мейли

Е-мейли летять крізь тонку павутину світу…
В листах і реклама, й трояни, й багато спаму…
Я шлю через сервісний центр, Інтернет-програму
Крізь серце пропущені індекси алфавіту…

Невже почуття в мережі – віртуальна пастка?
Чому віддзеркалюють вірші печаль хронічну?
Як словом земним передати любов космічну,
Хоча б на санскриті, принаймні на мові птаства…

Шукаю тебе у галактиці веб-ресурсів…
Не може зцілити жаги антивірус-лікар…
Комп’ютерні смайли ж повік не замінять літер…
Чому ти мовчиш? Хоч скажи, що ми тільки друзі…

Не видно ні пульсу, ні мрій з моніторів-вікон…
В режимі офлайн скільки доль, скільки сонць погаслих…
Я ж душу вкладаю у кожен із текстів власних,
Знай, пахнуть вони не сльозами, а зорецвітом…

Е-мейли летять крізь тонку павутину світу…
В листах і реклама, й трояни, й багато спаму…
Читай, мій коханий, цю сповідь, цю телеграму…
Знайди між рядками цілунок та крила вітру…

27 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: работа Болундь Инны Андреевны «Тонкое счастье»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: вірші про кохання, інтимна лірика, кохання и філософія життя. 2 комментария к записи Марина Алдон – Е-мейли

Марина Алдон – Морський вітер

26 июля, 2013 6:35 дп

Морський вітер

Розмішує вітер крилом гладь морську у імлі,
Здається йому, що то чорна звичайна кава,
Піску додає замість цукру та жменьку землі…
Закруглений берег, як чашка плоска, іржава…

Потрібно напитися дзьобом пташиним води,
Та так, щоб втомити й духовну, й тілесну спрагу…
А місячна бульбашка лопне і змиє сліди,
Щоправда, аж вранці… як вистромить сонце шпагу…
Тепер же побавитись можна, стрибнути в тунель,
У прірву зіро́к накидати (вони з заліза),
Чи хвилі камінням старезним прибити до скель,
У вічність майнути… вже є й безстрокова віза…
До речі, у цьому водоймищі з мулистим дном
Є інші світи, взагалі… аномальна зона…
Однак не добратись туди із моторним човном,
Лиш тільки у череві риби-кита, як Йона…

Як піни багато! Чи виведе сіль мозолі?
На дотик приємна ж і досить-таки ласкава…
Розмішує вітер крилом гладь морську у імлі,
Здається йому, що то чорна звичайна кава…

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: работа Ганги Татьяны Григорьевны «Связь миров»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: море, ніч, роздуми и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Морський вітер нет

Марина Алдон – Я в цьому місті стільки літ чужа…

25 июля, 2013 1:23 пп

Я в цьому місті стільки літ чужа…

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може коренем рослина,
У лоні плід, у полум’ї вуглина,
Та не у сірім натовпі душа…
Будинки затуляють небосхил,
А сцена, мов узвишшя ешафоту…
Жадає ж сутність вільного польоту,
Однак… немає простору для крил…

Я в цьому місті стільки літ чужа,
Що вже зріднилась навіть зі сльозами,
Спілкуюся з деревами, птахами –
В серцях людей каміння та іржа…
Кує зі слів юрба товсті цвяхи,
Щоб до хреста прибити пісню вільну,
Щоб заглушити музику свавільно,
Щоб розірвати ноти на шматки…

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Гадають всі, що руки у людини
Для того, щоб різнитись від тварини
Та щоб тримати ложку чи меча…
Але майна ніхто не візьме в гріб…
А пальці можуть, з борошна, до речі,
Пекти коржі, батони віршо-речень…
Приємніший для Господа цей хліб!

Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може яблуня на груші,
Пустельник-рак у срібно-синій мушлі,
Та не жива істота в міражах…
Стискаю ніжно корпус олівця,
Бо він рятує мрії від сирітства…
Хай творчий шал – непотріб для суспільства,
Зате мистецтвом буде для Творця…

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: работа Рыбакова Сергея Викторовича «Ностальгия»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: місто, роздуми, самотність у натовпі и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Я в цьому місті стільки літ чужа… нет

Марина Алдон – В душі стоголосого лісу

25 июля, 2013 1:21 пп

В душі стоголосого лісу

В душі стоголосого лісу
Пісні найтихіші звучать оркестром,
А слово – приручена птаха,
Завжди повертається знов відлунням…
Вітрисько цілує мелісу
Фліртує із рястом, із едельвейсом…
У шапці гора Мономаха
І вища неначе, і більш могутня…

В долоні сторукого лісу
Клубок із нитками стежин тоненьких,
Чуби посивілих туманів,
Травинок зелених пухнасті вуса…
Чекають свого бенефісу
Білі гриби та маленькі опеньки…
Промінчики сонця жадані
Об ноги, немов кошенята, труться…

У серці стоокого лісу
Всесвітня любов, абсолютна ніжність,
Дарує струмочок утіху
Й п’янке, неземне відчуття свободи…
Тут кожен знаходить вітчизну,
У скелях живе легендарна вічність,
А шарм не залежить від віку,
Не меркне з роками краса природи…

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

На фото: работа Булгакова Олега Алексеевича «Водопад в горах»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: гори, Карпати, ліс, пейзажна лірика и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – В душі стоголосого лісу нет

Марина Алдон – Краплі

25 июля, 2013 7:28 дп

Краплі

триптих

І
Волога

Дощ проростає корінням у плоть землі
І розчиняється в ній, наче перший Адам у Єві…
Може, у лоні м’якенького ґрунту, у чорній млі,
Зміни відбудуться скоро, до речі, якісь суттєві…

Крапля води і зернина – це янь і інь…
Тож у процесі злиття утворитись зигота мусить…
А пуповина, що є у усіх створінь,
Кожну клітинку повинна наповнити киснем згуслим…

Жде свого часу окремий вже організм
І набирає вагу, щоб з’явитись на світ Господній…
Наче годинник, запущено механізм…
Є сорок шість хромосом – зріє форма життя в природі…

Й тут ні до чого метелики і джмелі…
Просто із неба спадають сльозини святих пророків…
Дощ проростає корінням у плоть землі…
Тут, на планеті, вершаться дива вже мільярди років…

ІІ
Опади

Кільчиться хмара… Вібрує, тремтить атмосферний шар…
В білому лоні краплини лежать природно…
Тільки коли опускається дощ на міський бульвар,
Може вже йти по воді кожен, хто завгодно…

Опади нині доволі рясні і густі в душі…
Навіть здається, потрібна байдарка Ноя…
Суші не видно… а мряка не має, на жаль, межі…
Тільки за запахом знаю, – росте десь хвоя…

Не запевняй, що кохання хімічний простий процес…
Серце розбите, та я все одно мрійлива…
Віриш чи ні, але пристрасть, як мокрий вогонь з небес –
Сонце у грудях окроплює Божа злива…

Як же багато вологи розлило на тротуар…
Боляче так, коли відчай роняють очі…
Дивно, коли опускається дощ на міський бульвар,
Може іти по воді кожен, хто захоче…

ІІІ
Сльози

Сльози – це просто вода, тільки ллється вона із душі…
Дощ аномальний підтоплює стрімко очі…
Й небо розмито, й зірки… Від вологи навкруг міражі…
Шлях свій знаходить краплина, коли захоче…

Для рідини не існує, на жаль, рукотворних загат…
З тіла, здається, уся витікає сутність…
З аркуша… ніжно… стискаю в долоні маленький фрегат,
Щоб не відплив у далеку північну сутінь…

Сльози – це просто вода, та вона очищає думки…
Через мовчання і біль… легше світ збагнути…
Просто несказані серцем слова линуть, наче струмки…
Плач, як дихання… ридаю на повні груди…

Сон – тимчасове полегшення, ніби медичний наркоз,
Та наступає дрімота завжди́  невчасно…
У організмі моєму секрет, певно, слізних залоз
Надто на повну потужність працює часто…

 

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: робота члена Національної спілки художників України Ласло Гайду «Вода»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші, Прості вірші и Три ковтки тиші. Метки: вода, роздуми и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Краплі нет

Марина Алдон – Гора

25 июля, 2013 7:25 дп

Гора

Не вір, що гора – це ділянка планети
з різким коливанням висот,
Контрастність рельєфу залежить
від вміння свої ж відкривати очі…
А розум над рівнем морським піднімається більш,
ніж на метрів шістсот,
Однак все одно не знаходить,
де сховані в небі покої Отчі…

Не вір, що гора – результат вулканічних процесів
у нетрях землі,
Стояв крутосхил після створення світу
одразу ж на цьому місці…
Однаково гарна природа тут вранці,
увечері, вдень та у млі,
І брили старі кам’яні в лісі кращі,
ніж скелі бетонні в місті…

Не вір, що гора – це міфічна істота,
яка контролює зірки…
БескИд хоч живий, але має призначення
в сотні разів простіше –
Диханням життєвим щодня забезпечує
міжгалактичні струмки…
В Карпатах святих на душі у людини
насправді стає чистіше…

 

25 липня 2013

© Copyright Marina Aldon 2013

 

На фото: робота Бруно Августо Жавино «Гори (Вид на ріку)»

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: гори, Карпати, роздуми и філософія життя. Комментариев к записи Марина Алдон – Гора нет

Марина Алдон – Я вірила…

4 декабря, 2012 11:52 дп

Я вірила…

…Моїм віршам, як дуже цінним винам
Hастане черга ще своя.
  Марина Цвєтаєва

Я вірила в тебе, неначе апостоли в Того, Хто в небо вознісся,
Як вірив Мойсей, що розступиться море, як Йона у вищі цінності…
Ставали словами сльозини, що згусли… укупі виходила пісня…
Бо вірші – це мова душі та баланс на межі почуттів і дійсності…

Я вірила в тебе, як праведник Ной в очищаючу силу потопу,
Як вірив Самсон, що здолає противників, навіть позбавлений зору…
Писала псалми, як Давид, коли терпла імла від любові окропу…
Бо справжня молитва – це серця порив через вічність… до Господа… вгору…

Я вірила в тебе, як Єва наївно в Едемі спокуснику-змію,
Як Діва Марія у звістку благу, яку розумом не осягнути…
І притчі складала, як цар Соломон… і могла зупинити стихію…
Бо пристрасть – це сила, що змінює мрії… Та втратила все… обманув ти…

 

4 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: вірші про кохання, інтимна лірика, кохання, мої вірші, молитва и філософія життя. 6 комментариев к записи Марина Алдон – Я вірила…

Марина Алдон – Вона втекла таємно із лікарні…

1 декабря, 2012 6:44 пп

Вона втекла таємно із лікарні…

 

Вона втекла таємно із лікарні…
Огиду витираючи зі щік…
Насуплювало небо брови хмарні,
Бо мати сина ки́дала навік.

Знайшли її. Але зникала знову.
І допити, й погрози – марно все.
Писала, усміхаючись, відмову…
Та знову йшла спокійно на шосе…

Знайшла і батька бідної дитини.
У ліжку іншій цілував живіт.
Здавалося, посипались лавини,
Зосталися планети без орбіт.

В істериці… не знала, що робити…
І викинулась хутко із вікна…
Швидка… Бинти… Та перелом відкритий…
Розбиті мрії… ліжко… сум… стіна…

Порвала осінь струни не гітарні,
А ті, якими серце розмовля…
Вона втекла таємно із лікарні…
Знайти хотіла дуже немовля…

Та не було його вже в дитбудинку…
Маля – не річ і доля – не ломбард…
Сім’я чужа забрала сиротинку…
Співав журливо вітер, наче бард…

А як назвали хлопчика ті люди?
Яка адреса? Чи ночами спить?
Шукала вісім років його всюди…
Не знала далі, як без сина жить.

Дивилися у млу зірки янтарні,
Гойдала місяць лагідно сосна…
Вона вже не втікала із лікарні…
Бо помирала з відчаю… одна…

 

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: самотність у натовпі и філософія життя. 3 комментария к записи Марина Алдон – Вона втекла таємно із лікарні…

Марина Алдон – Вона не знала слова «мама»

1 декабря, 2012 6:34 пп

Вона не знала слова «мама»

Вона не знала слова «мама»,
Про себе усієї правди.
Дитинство, як суцільна рана,
Здавалось наслідками травми.

Дивилась біль її очима
Колись крізь вікна у притулку.
Хоча усе вже за плечима,
Неначе тіні у провулку.

І де ж та мрія заповітна –
Забути хутко сиротинець?
Тепер вона сама вагітна,
А він утік, немов злочинець.

Але людина – не зозуля…
Не відреклася від дитини…
Влучила змалечку їй куля
У серця стовбурні клітини.

А дні летіли непомітно,
Роки, як таїнство причастя.
Вона давно – багатодітна,
Вона знайшла нарешті щастя.

І чоловік, і вісім дочок
Заполонили світ коханням…
А голоси, як той дзвіночок,
Постійно тішили звучанням.

Та дитбудинку снилась брама,
Харчі казенні, горе зради…
Вона вже знала слово «мама»
І власну, вищу сутність правди…

 

1 грудня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

 

Рубрики: P. S., Лабіринт, Мої вірші и Прості вірші. Метки: самотність у натовпі и філософія життя. 2 комментария к записи Марина Алдон – Вона не знала слова «мама»

« Следующие  
  Предыдущие »