Вовчиця біла

Вовчиця біла — наче не вовчиця…

Довкола сіроманці попелясті,

Узгір’я і суворі, і шпилясті,

Вона ж одна блукає… знов не спиться…

Шукає повний місяць – серце ночі,

Що десь у млі пульсує непомітно,

Душею відчуває ніжне світло,

Заплющивши, як світ, глибокі очі…

Вовчицю білу зграя обминає…

Ніхто її не здатен зрозуміти:

Полює не на звірів, а на квіти,

Які зірками пахнуть, небокраєм…

Вона любити вміє дуже вірно,

Граційна, імпульсивна, горда трішки,

Не може незнайомцю, наче кішка,

Продатися за ласку лицемірну…

Вовчиці білій сумно… Ностальгійно

Шепоче їй на вухо вітер вірші,

Найкращі, наймудріші, найщиріші,

Струмок танцює поруч емоційно…

Природа – її храм, а ліс – оселя…

Вона і волелюбна, і мрійлива,

Рішуча, таємнича та смілива…

Співає-виє, молиться на скелях…

24 травня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014