Жорстокий світ
Жорстокий світ, в якому всі умови
Диктує не мораль, а парадокс,
Кує з сердець людських свої окови,
Зриває з душ пелюстки, наче з флокс.
І гріються на сонці кривди змії,
Приспавши правду і зродивши гріх,
Вівтар бажань на цвинтар безнадії
Довкола перетворюють для всіх.
Жорстокий світ. Безвихідь. Сум. Тривога.
І тільки вітру відчайдушний склип…
Та не мине ніщо безкарним в Бога,
Адже життя – розплати смолоскип.
На мові галактик
На мові галактик,
На мові вітрів
На райдуги клаптик
Зіллє небо спів.
На мові сузір’їв,
На мові квіток
Апокриф повір”їв
Напише струмок.
На мові пралісу,
На мові епох
Скрижалів завісу
Покаже всім Бог.
На мові всесвітній,
На мові душі
Слова стануть рідні
Свої і чужі.
Вишини
Іздавна люди марили вишинами,
До неба сходи зводили, мов трон,
Вразить хотіли витворів вершинами.
Та Бог скорив підступний Вавилон.
А далі підіймались хмарочосами
До лона хмар, в ромашковий туман,
Бо не хотіли жити поміж росами,
Що вранці мов обрамлюють тюльпан.
Піднялись над землею раптом грифами
У літаках, ракетах, до орбіт.
Для чого, мов, пірнати поміж рифами –
Найкраще із зірок уздріти світ.
Іздавна люди марили вишинами,
Здобутками лиш міряли роки,
Та Бог послав їм гори зі стежинами,
Лиш мало хто пізнав їх смак таки.
Є майстри…
Є майстри, а є і богомази,
Є творці і просто дилетанти,
Що кидають у Фортуну фрази,
Та життя шліфує діаманти.
Є кати, а є лиш просто жертви,
Є ченці і просто прихожани,
Слід родитись і потрібно вмерти,
Місяць лиш сіда щоночі в сани.
Є нікчеми й справжні є Атланти,
Неба підпирають діадему,
Є бездарні й генії-таланти,
Що в віках лишають анафему.
Є майстри, а є і богомази,
Є прокляття, але є й молитва,
Та глухі прощення і образи.
Коли йде за правду вічна битва.
Земля в беззаконні
Земля в беззаконні. Знеславлено Слово.
Потоп не врятує. Не змиє всіх бід.
Лишитись невинності правда готова.
Врятуй, Боже, душу і грішний цей світ.
Для Тебе, мій Царю, сльоза, ніби криця,
І серце Ти бачиш, неначе крізь скло…
Нервово півнеба здрига блискавиця…
Сьогодні ж у моді не святість, а зло.
Із тілом зрослися бажання празмія
І вічним здається мізерне життя.
А нас рятувати приходив Месія.
Невже цього мало ще для каяття?
Багатослівна у мовчанні ніч
Багатослівна у мовчанні ніч…
У голосі її – усі стихії.
Галактик міжсезоння в зликах віч
І вирощені діти-сни із мрії…
Всевладна постать, гордая хода.
І любощі, і зради покриває.
Сакрально архаїчна й молода.
Та найстрашніш – як душу поглинає…
Натовп
Я втрачаю себе в коловерті життя
Та вливаюсь у море безбарвне.
Я стаю, наче всі, лиш ховаю чуття
Під сторінками серця намарно.
Я втрачаю себе, аби влитись в юрбу,
Не різнитись у натовпі дуже…
І замовкнути змушую серця сурму,
Чисті перли ховаю в калюжі.
Я втрачаю себе та зрікаюсь ідей,
Опускаю натомлено віти,
Млою вкутую бруньки зів’ялих очей…
Щоб могли вороги порадіти.
Всюди байдужість, фальш. Всюди кров і хрести.
Важко в натовпі бути другою.
Але ні! Я встою, щоб усім довести,
Що залишусь сама же собою.
Верба
З моєї тіні виросла верба.
Заграла кров людська у її жилах.
Здається, збожеволіла юрба,
Як ожила вона, заговорила.
Зелені очі листям на гілках
На землю тихо скрапували сумом.
Скрізь вихрестки, заплутані в гріхах,
Здирали шкіру і труїли глумом.
Неділя вербна. Ранку вітражі.
Невинна жертва. Натовп амбіційний.
Бажали смерті неолукаші.
Тож вирок неомавці традиційний.
Останній крик на кінчику ножа.
Застигла обезглавлена і тлінна.
Та випурхнула птахою душа.
Не вбити пісню! Слова плоть нетлінна.
Не думайте
Не думайте, що я слабка та квола,
Не думайте, що смуток випив сили,
Я зорі всі зберу собі до кола,
Щоб небо самоцвітами встелили.
Не думайте, що я ховаю сльзи,
Не думайте, що топче душу пустка,
Я розтоплю долонями морози
І проросте з зіниці гір пелюстка.
Не думайте, що тче печаль зажура,
А відчай простяга їй веретенце,
То просто вітру зламана бандура
Пройняла жалем одиноке серце.
Не підкорюсь…
Не підкорюсь химері і цинізму,
Їх меч – лише прихована отрута,
Собі за світоч промінь правди візьму,
Щоб істина озвалась, як спокута.
Зречусь христопродавця і блюзніра,
Кривих дзеркал не манить показовість,
Не буду слабодухом, слабовіром
І святістю долатиму гріховність.
Не Янус я. Не потребую гриму
Та фальші, що вже стала людожером.
Хай б’ють камінням, але щиро йтиму
Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев