Злам епох
Летять у безвість дні, роки, віки.
Землі фарбує сірий попіл скроні.
Ми прабатьків примножуєм гріхи.
Їх всесвіту не помістить у лоні.
Ковтає ніч нову добу щораз
І змішує культуру, лад чи устрій,
Та тільки не сердцець іконостас….
Ми прагнем вдосконалених індустрій
І вперто тягнем руки догори,
Помандрувати щоб Чумацьким Шляхом,
Набридли барельєфи гір, звори….
Але душа не може бути птахом…
Вже штучне і їмо, й п’ємо. Їх смак
Повитісняв природні аромати.
Творця ж не перевершити ніяк,
Не звелено людинібогом стати.
Думок, ідей, проектів ціла рать…
Нам вежі валилонські – беззмістовність,
Як можем все на світі клонувать…
Лиш розіп’яли на хресті духовність…
