Плачуть сині ранки
Холодом ще рясно,
Та весни серпанки
Лащаться завчасно.
Гнуться вербам віти
Від снігівфіксажу,
А вже перші квіти
З неба тягнуть пряжу.
Відкривають вічки
Дивні до безтями,
Будять темні нічки
Теплими вустами.
Сонце підкликають
До долонь тендітних,
Подих водограю
В їхніх душах світлих.
Слабкі, сліпі, недужі та кульгаві,
Немов опалі на асфальт лиски.
Ступають по життєвій переправі
Под різки вітру тихо жебраки.
Зумучені, зачесані недбало…
Куди ж затяг їх долі сизий вир?
Розфарбував обличчя бруд недбало,
Долоні виссав мук усіх пустир.
Чекають, хто подасть їм копійчину,
А люди, мов сновиди… всі спішать.
Не помічають сіру сорочину,
До речі, під якою теж душа.
І ллються слів, пісень благальних плеса,
Заучених прислів’ями давно.
Хай навіть театральна все це меса,
Та щастя вже допите в ній вино.
А що говорять заскленілі очі!
Мабуть, мовчать, ховаючи десь біль.
І вирізають тіні, наче зодчі,
На грудях шрами… Плаче заметіль…
І байдуже усім, чи це людина,
Чи тільки скринька просто для грошей.
Та вічність для усіх для нас єдина,
Де вже ніщо – життя хмільний трофей.
Прожитих днів листки опалі
У жмутках Всесвіту лиш мить,
А ми ідем хрестами далі,
Хоч серце від цв’яхів болить.
Живем у власному Едемі
І пекло творим власноруч.
З чужої крові в діадемі
Чужих дістатись мрієм круч.
Шукаємо щасливу карту
В колоді кожної душі.
Привласнить хочем для азарту
Надбання вікові чужі.
Та в вічності не вкрасти волю!
У вирій літ зринає час…
І ми не обираєм долю.
А доля обирає нас…
Білий сніг вербі на голе тіло
Крихти неба рясно накидав,
Щоб заснуло серце, не боліло,
Бо намисто вітер позривав.
Білий сніг в долоні взяв морози,
Потоптавши обрій без жалю,
Поснував річок блакитні сльози
Павутинням свого кришталю.
Білий снігнакрив крилом сузір’ям
Горам плечі, очі, капелюх,
Заглянув під купол надвечір’я,
Де роїться снів легеньких пух.
Ні, я не Мавка, що живе у лісі,
Хоч серцечасто мчить до німбу гір,
Де грає вітер свій романс мелісі,
Де сплять дерева в діадемах зір.
Ні, я не Мавка, що зелені коси
Полоще діамантами Карпат,
Я просто викладаю срібні роси
В мозаїку з сльозами тихо в ряд.
Ні, я не Мавка, що від мук зотліла,
Та відродилась низкою пісень,
Лиш покохать так само я зуміла,
А мій Лукаш вбива мене щодень…
Думи схарапуждені
Забрели в ліси,
Почуття розбуджені
Знову у весни.
Синьогруді проліски –
Перший сонця штрих.
Аж вітри навколішки
Стали біля них.
Ріки пересичені,
Флірту жде трава.
Березню позичені
Втіх земних права.
Коли сади каблучки з діамантів
На рученьки тендітні одягнули,
Упали стрілки серцю із курантів,
І всі чуття до тебе помайнули.
Коли пташки розгойдували тишу,
Розписуючи вітру креп у ноти,
Збагнула, що у пам’яті залишу
Навік недоціловані скорботи.
Коли поля свої зелені вії,
Прокинувшись, із росами умили,
Ти розігнав, неначе хвилі, мрії,
І муки весла по воді забили.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев