Сіре небо. Сір площі.
Сірим смутком дощ полоще.
Сірі юрби. Сірі люди.
Барви інші змито всюди.
Сірі тіні. Сірі сльози
Сірих днів ковтають грози.
Тчуть польоти сірі крила.
Сірих буднів скрізь вітрила.
Сірий вечір. Сірі ролі
Злилися на сцені долі.
Сірий попіл тліє в ватрі.
Як же жити в цім театрі?
з
гір
з давніх пір
піднімає місяць зір.
ліс
із завіс
оком вигляда меліс
«чуб
приголуб», –
промовля березі дуб.
кров
гріє знов
непочата ця любов.
хмар-
яничар
кличе вітер-трембітар.
лад
у Карпат,
поміж
гілок
неба
шмат.
____________т и х о____________ ___________х о д и т ь__________ _________н іч с і д а_________ _______т а й с п і в а є_______ _______д и в н е с о л о_______ _______т е м і н ь с н и_______ ________у м и т ь є д н а________ _________в з о р я н е_________ ___________в е л и к е__________ ____________к о л о____________
Мить – це уламок вічності (с)
Час прудко мчить рельєфами буття,
Справляє вічність за минулим тризну.
Сторіччя розглядаючи крізь призму,
І в мить одну спресовує життя.
Роки летять крізь простір і туман.
Їм, наче рікам, вороття немає,
Коли зоря над обрієм згасає,
А друзки поглинає океан.
Час поспіша, ламає грані вщерть
І плин його – відвічна недосяжність.
Свідомість осяга лише протяжність:
Дитинство, юність, зрілість, старість, смерть…
Посередині неба і землі
Вже сьомий янгол чашу виливає.
Довкіль гріха в розпутній чорній млі
Планета обертається й ридає.
Слова проклять і щирих молитов…
Апокаліпсис. Час Страшного Суду.
Не молоко сьогодні п’ють, а кров
Індиго-діти, коли смокчуть груди.
Ще зародками в лоні матерів
Малі тільця духовно вже відсталі.
Ждуть світу заборонених плодів
Із першим криком. Ну а далі… Далі…
Арена хтива поганських змагань.
Все інше видається потойбічним.
За гріш душею платять без вагань
І гублять те, що є насправді вічним.
Кінця початок. Стогне Вавилон.
Потоп вогненний змити бруд лиш може.
Останній бій. Війна. Армагеддон.
Нехай добро нарешті переможе.
Лише слова… Набір логічний літер…
Лише слова… звучання, голос, зміст…
Та в них душа, незрима, наче вітер,
В них до сердець людських нетлінний міст.
Лише слова… Непізнані на дотик…
Лише слова… молитва, стогін, крик…
Крізь простір, час загат не мають жодних…
Вони між нами, або… ми між них…
Лише слова… Сучасні і довічні…
Лише слова… Відчуждення й злиття…
Свої, чужі, нікчемні та величні…
Дар Божий або кара за життя.
Лише слова… Їм не потрібні крила…
Лише слова… Фонемний жар і лід…
Астральна плоть, та в ній таємна сила,
Що вміщує у собі цілий світ.
Дихання травня
Виткано дощем,
Суниць разками,
Перлами конвалій….
На таці травня
Трав ефір і щем,
У грудях – пустка,
Ти розбив скрижалі…
Пелюстки сонця
Вмочено в зеніт,
Сповитки крилець –
Серце небосхилу,
Сум в’ївся в душу
Крізь розбитий світ…
Немає щастя…
Хоч би дав Бог силу…
Дзвіниця вітру
На сурмі птахів…
На пальцях райдуг
Манускрипти долі.
Молюсь очима.
Вже немає слів.
Ридання всохли.
Спопеляють болі.
Я хотіла повірить веселці,
Що з ріки ностальгії напилась,
Зацвіла небосхилу на серці,
Та зненацька вона розчинилась.
Я хотіла повірити сонцю,
В нім – світів і обрядів сплетіння,
Тільки нічка стозорому гронцю
Позривала, як стебла, проміння.
Я хотіла повірить сузір’ям,
Вони віщі, хоча старомодні…
Але хмари розпушили пір’я…
І сховались зірки у безодні.
Я хотіла повірить коханню,
Що мене із тобою єднало,
Зігрівало надію останню…
Але вмить… і любові не стало…
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Ти з власного ребра зліпив мій світ,
А з глини неба мрії та бажання,
Вдихнувши в ніздрі аромат кохання,
Підняв мене, незрячу… до орбіт…
Бо ж душу грів чуттів палкий вогонь,
Твоїм ім’ям я дихала щоранку,
Всі виміри пройшовши… до останку…
Вростала в ніч пелюстками долонь….
Хотілось бути поруч хоч би в снах,
Зануритись хоча б сльозою ніжність,
Спинить руками в мушлі часу вічність,
Дійти до тебе… мовчки… по зірках…
Створив мене… як Єву Бог-Творець…
Знав наперед, якою буду саме…
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Не жінка без любові я… лиш мрець…
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев