Марина Штефуца – Земля в беззаконні

Земля в беззаконні

Земля в беззаконні. Знеславлено Слово.

Потоп не врятує. Не змиє всіх бід.

Лишитись невинності правда готова.

Врятуй, Боже, душу і грішний цей світ.

Для Тебе, мій Царю, сльоза, ніби криця,

І серце Ти бачиш, неначе крізь скло…

Нервово півнеба здрига блискавиця…

Сьогодні ж у моді не святість, а зло.

Із тілом зрослися бажання празмія

І вічним здається мізерне життя.

А нас рятувати приходив Месія.

Невже цього мало ще для каяття?

 

Марина Штефуца – Багатослівна у мовчанні ніч

Багатослівна у мовчанні ніч

Багатослівна у мовчанні ніч…

У голосі її – усі стихії.

Галактик міжсезоння в зликах віч

І вирощені діти-сни із мрії…

Всевладна постать, гордая хода.

І любощі, і зради покриває.

Сакрально архаїчна й молода.

Та найстрашніш – як душу поглинає…

Марина Штефуца – Натовп

Натовп

Я втрачаю себе в коловерті життя

Та вливаюсь у море безбарвне.

Я стаю, наче всі, лиш ховаю чуття

Під сторінками серця намарно.

Я втрачаю себе, аби влитись в юрбу,

Не різнитись у натовпі дуже…

І замовкнути змушую серця сурму,

Чисті перли ховаю в калюжі.

Я втрачаю себе та зрікаюсь ідей,

Опускаю натомлено віти,

Млою вкутую бруньки зів’ялих очей…

Щоб могли вороги порадіти.

Всюди байдужість, фальш. Всюди кров і хрести.

Важко в натовпі бути другою.

Але ні! Я встою, щоб усім довести,

Що залишусь сама же собою.

 

 

Марина Штефуца – Верба

Верба

З моєї тіні виросла верба.

Заграла кров людська у її жилах.

Здається, збожеволіла юрба,

Як ожила вона, заговорила.

Зелені очі листям на гілках

На землю тихо скрапували сумом.

Скрізь вихрестки, заплутані в гріхах,

Здирали шкіру і труїли глумом.

Неділя вербна. Ранку вітражі.

Невинна жертва. Натовп амбіційний.

Бажали смерті неолукаші.

Тож вирок неомавці традиційний.

Останній крик на кінчику ножа.

Застигла обезглавлена і тлінна.

Та випурхнула птахою душа.

Не вбити пісню! Слова плоть нетлінна.

 

Марина Штефуца – Не думайте

Не думайте

Не думайте, що я слабка та квола,

Не думайте, що смуток випив сили,

Я зорі всі зберу собі до кола,

Щоб небо самоцвітами встелили.

Не думайте, що я ховаю сльзи,

Не думайте, що топче душу пустка,

Я розтоплю долонями морози

І проросте з зіниці гір пелюстка.

Не думайте, що тче печаль зажура,

А відчай простяга їй веретенце,

То просто вітру зламана бандура

Пройняла жалем одиноке серце.

 

Марина Штефуца – Не підкорюсь…

Не підкорюсь…

Не підкорюсь химері і цинізму,

Їх меч – лише прихована отрута,

Собі за світоч промінь правди візьму,

Щоб істина озвалась, як спокута.

Зречусь христопродавця і блюзніра,

Кривих дзеркал не манить показовість,

Не буду слабодухом, слабовіром

І святістю долатиму гріховність.

Не Янус я. Не потребую гриму

Та фальші, що вже стала людожером.

Хай б’ють камінням, але щиро йтиму

Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…

 

Марина Штефуца – Іду… Холодна… Безкрівна…

Іду… Холодна… Безкрівна…

Іду… Холодна… Безкрівна…

Лиш іній десь-десь на судинах…

Це я — снігова царівна:

Піввіхола і півлюдина.

Тобі простягаю перла,

Для місяця срібла ще трішки.

Не плач, що волошка вмерла,

Сивіють потроху доріжки.

Візьми обережно пуху,

Стряхни з боязкої хмаринки.

Давай, поведу за руку,

Глянь, спить собі ліс, як дитинка.

Хочеш, віддам тобі вічки,

Крижинки-кришталики власні,

Змовкне від подиву річка

В оздобі невинно-прекрасній.

Я вибілю все це місто.

Нічого, що вже звечоріло.

Моє одягни намисто:

Очистиш і душу, і тіло.

Повір, снігова царівна —

Піввіхола і півлюдина.

Іду… Холодна… Безкрівна…

Лиш іній десь-десь на судинах.

 

Марина Штефуца – Закривай скоріш повіки (ніч)

Закривай скоріш повіки (ніч)

 

Закривай скоріш повіки.

Мрій імпрезу пропоную.

Це – душі найкращі ліки.

Відпочинь! Гіпнотизую!

Півжиття зі мною в спальні,

Півпланети млою вкрито.

Що в уяві, що насправді?

Забуття… Межу розмито.

Тло буденності безбарвне

Хай феєрія освятить.

Я усе даю задарма,

Бо ж за сни ніхто не платить.

 

 

 

Марина Штефуца – Набравши повні пригоршні зірок

Набравши повні пригоршні зірок

Набравши повні пригоршні зірок,

Хоч трохи стану я очима неба,

Спущуся на веселці до квіток.

Доріг, як крила є, уже не треба.

З лелеками у вирій полечу,

Відсуну паперових хмар гардини.

Вгорі простіше. Обрій із дощу.

А на землі із пороху та глини.

Тут місяць поруч. Імпульси тепла.

І світ здається більшим з високості.

Людині, певно, вітер із ребра –

Для нього теж важливі воля й простір.

 

Марина Штефуца – Пустеля

Пустеля

Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього бездушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випаде прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.