Земля в беззаконні
Земля в беззаконні. Знеславлено Слово.
Потоп не врятує. Не змиє всіх бід.
Лишитись невинності правда готова.
Врятуй, Боже, душу і грішний цей світ.
Для Тебе, мій Царю, сльоза, ніби криця,
І серце Ти бачиш, неначе крізь скло…
Нервово півнеба здрига блискавиця…
Сьогодні ж у моді не святість, а зло.
Із тілом зрослися бажання празмія
І вічним здається мізерне життя.
А нас рятувати приходив Месія.
Невже цього мало ще для каяття?
Багатослівна у мовчанні ніч
Багатослівна у мовчанні ніч…
У голосі її – усі стихії.
Галактик міжсезоння в зликах віч
І вирощені діти-сни із мрії…
Всевладна постать, гордая хода.
І любощі, і зради покриває.
Сакрально архаїчна й молода.
Та найстрашніш – як душу поглинає…
Натовп
Я втрачаю себе в коловерті життя
Та вливаюсь у море безбарвне.
Я стаю, наче всі, лиш ховаю чуття
Під сторінками серця намарно.
Я втрачаю себе, аби влитись в юрбу,
Не різнитись у натовпі дуже…
І замовкнути змушую серця сурму,
Чисті перли ховаю в калюжі.
Я втрачаю себе та зрікаюсь ідей,
Опускаю натомлено віти,
Млою вкутую бруньки зів’ялих очей…
Щоб могли вороги порадіти.
Всюди байдужість, фальш. Всюди кров і хрести.
Важко в натовпі бути другою.
Але ні! Я встою, щоб усім довести,
Що залишусь сама же собою.
Верба
З моєї тіні виросла верба.
Заграла кров людська у її жилах.
Здається, збожеволіла юрба,
Як ожила вона, заговорила.
Зелені очі листям на гілках
На землю тихо скрапували сумом.
Скрізь вихрестки, заплутані в гріхах,
Здирали шкіру і труїли глумом.
Неділя вербна. Ранку вітражі.
Невинна жертва. Натовп амбіційний.
Бажали смерті неолукаші.
Тож вирок неомавці традиційний.
Останній крик на кінчику ножа.
Застигла обезглавлена і тлінна.
Та випурхнула птахою душа.
Не вбити пісню! Слова плоть нетлінна.
Не думайте
Не думайте, що я слабка та квола,
Не думайте, що смуток випив сили,
Я зорі всі зберу собі до кола,
Щоб небо самоцвітами встелили.
Не думайте, що я ховаю сльзи,
Не думайте, що топче душу пустка,
Я розтоплю долонями морози
І проросте з зіниці гір пелюстка.
Не думайте, що тче печаль зажура,
А відчай простяга їй веретенце,
То просто вітру зламана бандура
Пройняла жалем одиноке серце.
Не підкорюсь…
Не підкорюсь химері і цинізму,
Їх меч – лише прихована отрута,
Собі за світоч промінь правди візьму,
Щоб істина озвалась, як спокута.
Зречусь христопродавця і блюзніра,
Кривих дзеркал не манить показовість,
Не буду слабодухом, слабовіром
І святістю долатиму гріховність.
Не Янус я. Не потребую гриму
Та фальші, що вже стала людожером.
Хай б’ють камінням, але щиро йтиму
Своїм шляхом… не поруч з Агасфером…
Іду… Холодна… Безкрівна…
Іду… Холодна… Безкрівна…
Лиш іній десь-десь на судинах…
Це я — снігова царівна:
Піввіхола і півлюдина.
Тобі простягаю перла,
Для місяця срібла ще трішки.
Не плач, що волошка вмерла,
Сивіють потроху доріжки.
Візьми обережно пуху,
Стряхни з боязкої хмаринки.
Давай, поведу за руку,
Глянь, спить собі ліс, як дитинка.
Хочеш, віддам тобі вічки,
Крижинки-кришталики власні,
Змовкне від подиву річка
В оздобі невинно-прекрасній.
Я вибілю все це місто.
Нічого, що вже звечоріло.
Моє одягни намисто:
Очистиш і душу, і тіло.
Повір, снігова царівна —
Піввіхола і півлюдина.
Іду… Холодна… Безкрівна…
Лиш іній десь-десь на судинах.
Закривай скоріш повіки (ніч)
Закривай скоріш повіки.
Мрій імпрезу пропоную.
Це – душі найкращі ліки.
Відпочинь! Гіпнотизую!
Півжиття зі мною в спальні,
Півпланети млою вкрито.
Що в уяві, що насправді?
Забуття… Межу розмито.
Тло буденності безбарвне
Хай феєрія освятить.
Я усе даю задарма,
Бо ж за сни ніхто не платить.
Набравши повні пригоршні зірок
Набравши повні пригоршні зірок,
Хоч трохи стану я очима неба,
Спущуся на веселці до квіток.
Доріг, як крила є, уже не треба.
З лелеками у вирій полечу,
Відсуну паперових хмар гардини.
Вгорі простіше. Обрій із дощу.
А на землі із пороху та глини.
Тут місяць поруч. Імпульси тепла.
І світ здається більшим з високості.
Людині, певно, вітер із ребра –
Для нього теж важливі воля й простір.
Пустеля
Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього бездушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випаде прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев