Небо із шибки
меншим здається…
Свічка тріпоче
ненатурально…
Просяться в зошит
вірші із серця,
Ручка виводить
щось машинально…
Змити чорнило,
може, сльозою?
Літери та́кож
люблять свободу…
Знов у кімнаті
п’ю із імлою
Каву гарячу
з кубиком льоду…
Посеред ночі…
пахнуть зірками
Тексти готові
до написання…
Тільки не знаю
поміж рядками
Як приховати
Муки кохання…
6 червня 2015
Фото: © Alex151971 «Есть ли жизнь на …?»
Життя людини, наче квіт кульбаби
Яскраве, та таке короткочасне,
Спалахує, зоріє, швидко гасне…
Але у світ приходить кожен, власне,
Мети, звичайно, вищої заради…
Неначебто метелики маленькі,
Дні наші пролітають непомітно,
У безвість час відносить доля вітром
Туди, де інше небо, інше світло,
А крила і прозорі, і легенькі…
Душею розуміючи природу,
Підвладну силі часу та тяжіння,
Гортаємо реальні сновидіння
І прагнемо наступним поколінням
Поспіти передати зе́рня роду…
24 травня 2015
Ріку, що неспинно із серця тече, називають кров’ю…
Як русло – артерії і капіляри, й тоненькі вени…
Яскраво-червона в’язка рідина архівує гени,
Просочені або ненавистю, або добром, любов’ю…
Впадає потік швидкоплинний у витік природний власний…
По колу курсує, пливе, циркулює вода живильна…
Якщо же вколоти великою голкою палець сильно,
То крапля на шкірі лишає автограф короткочасний…
Ріку, що крізь серце струмує, іскринкою гріє мрія…
Можливо, у складі вологи гормони і суму, й щастя…
Вчувається пульс небосхилу на скронях та на зап’ястях,
А ритми безмежного Всесвіту, в грудях, мов літургія…
26 квітня 2015
У дзеркалі місяця повного
Для снів облаштовано пристані,
Промінчики сонця розхристані,
Торкаються неба безмовного…
Помічено зморшками кратери…
А гори – лише декорації?
Довкола нема гравітації,
Та видно сліди Богоматері…
У дзеркалі місяця повного
Таємні думки відбиваються
І душі пташині звиваються
Над крихтами хліба духовного…
Всесвітня лунає мелодія
Молитвою серця бентежного…
В глибинах надсвіту безмежного
Світило пливе, наче лодія…
21 березня 2015
Намалюй мені звуки квітня,
Відтвори праприроди мову
Та мелодію ту казкову,
Що співає зоря досвітня…
Намалюй мені серця ноти
І сопілку душі… в долоньці,
Ритми квітів, акорди сонця,
Соло радості і свободи…
Намалюй мені пісню вітру,
Оперету гучну пташину,
Кришталеву дзвінку росину…
Глянь, тримає весна палітру…
Намалюй мені трав цілунки,
Коломийку лісів найліпшу,
Зобрази натуральну тишу –
Чисту музику мрій і думки.
21 березня 2015
Фото: favorskaya «Звуки»
Вдивляюсь у фортеці сивину…
На каменях зарубини якби…
Сьогодні знову байдужість юрби
Впирається уперто у стіну…
І квапиться годинник-альбінос,
Прибитий до костелу хтозна-ким –
Пружинним механізмом золотим,
Не ржавими цвяхами, як Христос…
А люди протискаються вперед
І іншим наступають на чуття,
Несуть у власні мушлі-укриття
Багатство тлінне… чути дзвін монет…
Вдивляюсь у бруківку, у граніт…
Невільно тисне груди самота…
Та знаю, є ще в душах доброта,
Бо любить милосердний Бог цей світ…
21 березня 2015
3D у техніці розчинення + акро
1.Однослівний багаторитм
Е_кстракт
К_охання,
С_льозин
Т_ональність
А_зот
З_дригає…
І_ в такт
С_вітання
Т_ремка
Р_еальність
А_зарт
Х_оває…
2. Початок кожного рядка є новим шаром для наступних віршів:
ЕКСТРАКТ замрійя –
КОХАННЯ дотик,
СЛЬОЗИН безмовність…
ТОНАЛЬНІСТЬ… ноти…
АЗОТ крайнебо
ЗДРИГАЄ… гріє…
І В ТАКТ поезій
СВІТАННЯ зріє…
ТРЕМКА грань світу…
РЕАЛТНІСТЬ… ранку…
АЗАРТ прасонця
ХОВАЄ мряку…
3.
ЕКСТРАКТ ЗАМРІЙЯ замість кави…
КОХАННЯ ДОТИК – сну постскриптум…
СЛЬОЗИН БЕЗМОВНІСТЬ – біль уяви…
ТОНАЛЬНІСТЬ… НОТИ… звуки ритму…
АЗОТ КРАЙНЕБО підпирає…
ЗДРИГАЄ… ГРІЄ свічка спомин…
І В ТАКТ ПОЕЗІЙ птах співає…
СВІТАННЯ ЗРІЄ… Млу судомить…
ТРЕМКА ГРАНЬ СВІТУ… у долоні…
РЕАЛЬНІСТЬ… РАНКУ… у оселі…
АЗАРТ ПРАСОНЦЯ неприродній
ХОВАЄ МРЯКУ… десь у скелі…
4.
ЕКСТРАКТ ЗАМРІЙЯ ЗАМІСТЬ КАВИ п’ю сьогодні…
КОХАННЯ ДОТИК – СНУ ПОСТСКРИПТУМ… поствидіння…
СЛЬОЗИН БЕЗМОВНІСТЬ – БІЛЬ УЯВИ… сум назовні…
ТОНАЛЬНІСТЬ… НОТИ… ЗВУКИ РИТМУ… чи хрипіння…
АЗОТ КРАЙНЕБО ПІДПИРАЄ інстинктивно…
ЗДРИГАЄ… ГРІЄ СВІЧКА СПОМИН ефемерний…
І В ТАКТ ПОЕЗІЙ ПТАХ СПІВАЄ дуже дивно…
СВІТАННЯ ЗРІЄ… МЛУ СУДОМИТЬ від люцерни…
ТРЕМКА ГРАНЬ СВІТУ… У ДОЛОНІ пудра з блиском…
РЕАЛЬНІСТЬ… РАНКУ… У ОСЕЛІ… архаїчній…
АЗАРТ ПРАСОНЦЯ НЕПРИРОДНІЙ… а вітрисько
ХОВАЄ МРЯКУ… ДЕСЬ У СКЕЛІ… потойбічній…
5.ІЗ КОЖНОГО РЯДКА ПОПЕРЕДНЬОГО ВІРША СКЛАДЕНО НОВУ ПОЕЗІЮ:
ЕКСТРАКТ ЗАМРІЙЯ ЗАМІСТЬ КАВИ П’Ю СЬОГОДНІ…
І не дратують зовсім плями на папері…
На них танцюють тіні-рими безтурботні…
Впускаю вірші у відкриті навстіж двері…
КОХАННЯ ДОТИК – СНУ ПОСТСКРИПТУМ… ПОСТВИДІННЯ…
Ти уночі знов у фантазіях був поруч…
Та ніжні марення усі в режимі тління
Стають золою, прилипаючи на штору…
СЛЬОЗИН БЕЗМОВНІСТЬ – БІЛЬ УЯВИ… СУМ НАЗОВНІ…
Таємним мокрим феєрверком особистим…
Страждання – майже… як рефлекси безумовні,
Що роблять суть, нутро, єство завжди́ більш чистим…
ТОНАЛЬНІСТЬ… НОТИ… ЗВУКИ РИТМУ… ЧИ ХРИПІННЯ…
У серці хворім… Ти – моя кардіограма,
Детектор настрою і пристрасті, терпіння…
Озвись! Галактику охоплює нестяма…
АЗОТ КРАЙНЕБО ПІДПИРАЄ ІНСТИНКТИВНО…
Погаслі зорі в іншім вимірі іскряться?
Хмарини дві кудись пливуть демонстративно,
Із них нарядом кожна схожа на вигнанця…
ЗДРИГАЄ… ГРІЄ СВІЧКА СПОМИН ЕФЕМЕРНИЙ…
Тобою, любий, щастя рівень визначаю…
Як подолати стрес доволі характерний?
Нудьгую… збуджено… листи старі гортаю…
І в такт поезій птах співає дуже дивно…
У нього голос, як у тебе, лиш гучніший…
Кармічний вузол нас єднає нерозривно,
Мій найдорожчий, найгарніший, найрідніший…
СВІТАННЯ ЗРІЄ… МЛУ СУДОМИТЬ ВІД ЛЮЦЕРНИ…
У аромати опускає травень вії…
Життям буяє верховинський край озерний…
А в мене в грудях неприборкані стихії…
ТРЕМКА ГРАНЬ СВІТУ… У ДОЛОНІ ПУДРА З БЛИСКОМ…
Малюю нею твій портрет весні на шкірі…
Чуття у венах… хоч насправді ти… неблизько…
Між нами гори і аж три глибокі прірви…
РЕАЛЬНІСТЬ… РАНКУ… У ОСЕЛІ… АРХАЇЧНІЙ…
Росі з ромашки дозвілля є флешмобом…
Екстаз любові… душу гріє… Півень тричі
У шибку б’є тонким жовтавим гострим дзьобом …
АЗАРТ ПРАСОНЦЯ НЕПРИРОДНІЙ… А ВІТРИСЬКО
Прозорі крила розминає мускулисті…
У нього є в вербі смарагдова колиска,
Або гніздечко малахітове… у листі…
ХОВАЄ МРЯКУ… ДЕСЬ У СКЕЛІ… ПОТОЙБІЧНІЙ…
Господній янгол, зосереджено, уважно…
Твої світлини я стискаю… тогорічні…
Мені самотньо дуже нині… трохи страшно…
Фото: dex66 «portal»
8 березня 2015
Із чого починається життя?
Зі всесвіту у маминому лоні,
Із дотику маленької долоні,
До первісного
Світосприйняття…
Із чого починається життя?
З посвяти тіла Богу та Вітчизні,
Із кращої матусиної пісні,
Яка звучить у такт серцебиття…
Із чого починається життя?
Із мрії, що прудка, неначе птиця,
Із сонця золотого у зіницях,
Якому усміхається дитя…
Із чого починається життя?
Із неньчиних порад – дороговказів,
Із кроків і у просторі, і в часі,
Які ведуть у світ, у майбуття…
Із чого починається життя?
Із віри простодушної у диво,
Із іскри що запалює тремтливо
У серці найсвітліші почуття…
Фото: dex66 «supernova»
8 березня 2015
Енергія ночі вливається в кожну з вулиць
І майже дрімає старе безтурботне місто…
Приховує вперто карпатська сосна сутулість,
А зорі на вітах, неначе дрібне намисто…
Віконечко неба крізь місяць відкрите вітру,
У вимірах різних пульсує тремке повітря…
Потік підсвідомості річки впадає у серце світу,
Яке в лабіринті міжчасся не знає світла…
Кудись поспішає самотня сіренька «Лада»…
Будинкам у млі набридає стоять на місці…
Зиґзаґ механічно малює моя помада
Навпомацки на тротуарній старій бруківці…
На вежі фортеці хмарина росу п’є на́тще…
Мені одиноко… тамую чуття безкрає…
Енергія ночі вливається в вірші кращі…
Хоч місто старе безтурботно давно дрімає…
Фото: aSPeeD «New Arrivals»
1 березня 2015
Скручені аркуші, списані віршами,
Начебто равлики… сплять на столі…
Пахне повітря зірницями свіжими,
Що насінинами сходять у млі…
Легко б торкнутися срібного Місяця,
Бо додає він наснаги і сил…
Тексти всесвітні в ядрі його містяться…
Пише їх пальцем Господь… без чорнил…
Біля вікна клен розмахує вітами,
Губиться смуток у вічності десь…
Може, слова всі стають самоцвітами
В іншій галактиці, в серці небес.
Скручені аркуші, віршами списані,
Начебто равлики… власні… нічні…
Мрії нездійснені, не заколисані
Ревно нашіптують рими мені…
Фото: Avi_li «Выше мира»
1 березня 2015
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев