Марина Штефуца – Яблуневі пелюстки

Яблуневі пелюстки 

 
 
Плюскоче незримо весна почуттями,
Пісні запліта в яблуневий ажур
І ловлять суцвіття жагу із серцями,
Втискаючи ранку в барвистий велюр.

Біленькі сніжинки деревам між пальців
Спадають на шлейф недосяжний вітрів,
Автографи простору в їхньому танці
І ритми природи, й відлуння світів.

Пелюсточки яблунь… Свічада природи…
Краплиночки світла, що травень зронив…
Лиш так нетривка коронація вроди…
Коротке життя… Та багаті плоди…

 

 

Марина Штефуца – Калина

Калина 

 

Я прокладую стежини
За маршрутом журавлиним
Понад брам гірських вершини,
Крізь простори батьківщини
До червоних грон калини.

Диво-блискітки звабливі
Чепурять правицю ниві,
Прабатьків таять мотиви,
Що пронесли через зливи
Діб бентежних і сміливих.

Знає добре вся родина:
Символ нації – калина
Та сопілка солов’їна.
Душ єднання. Мрій світлина.
Кетяг серця – Україна.
 

 

Марина Штефуца – Троянда

Троянда 

 

Тебе зовуть царівною всіх квітів,
Твої парфуми – для душі бальзам,
Принада, певно, краща в цілім світі,
З ікони личко, з піднебесся – шарм.

Блідніють роси на гіпюрі грацій,
Вуста – неначе скраплення жарин,
Та під вуаллю пишних декорацій
Колючі леза схованих тернин.

Фатальний блиск застиг на твоїй вроді
І згубна зачаровує яса,
Адже недарма кажуть у народі,
Що може вбить підступная краса.

 

Марина Штефуца – Квітка папороті

Квітка папороті

 
Десь на плечах пристаркуватих гір,
Де тиша в нетрях прихистку шукала,
Де місяць протирав лампади зір,
З зернини сонця папороть зростала.
 
І чарував усіх принадний квіт
Божественною дивною красою,
Пелюсточок яскравий оксамит,
Здається, Всесвіт застеляв собою.

Колись вона буяла щовесни,
Щоліта витинала пісню з серця,
Лише зими пухнасті білі сни
Її ховали у свої ясельця.

Та вітер покохав її… Вона
Однак не прийняла його любові,
Бо серце віддала своє сповна
Вже тису, як дівчина юнакові.

Жорстоку кару за свої чуття
Наклав на неї вітер спересердя,
Щоб розквітать лиш раз на все життя,
І то вночі… у темряви осердях…

Отак сховав янтар душі від всіх,
Заборонивши милуватись нею,
Але обпікся, бо і сам не зміг
З червоних вуст її надпить єлею.

Відтоді тис живе, немов чернець,
Самотньо біль свій папороть ковтає,
Тому кохання щире до сердець
Тих, хто її знаходить, повертає.

Та вітер застеля собою путь,
Впліта тернини пітьмі у волосся,
У парі щоб закоханим не буть,
Як і йому колись не довелося.

Де гори лазуровий небосхил
Цілують поміж хмар бліду борідку,
Любов хто втратив, хай з останніх сил
Шукає дивну папороті квітку.

 

Марина Штефуца – Гори

Гори 

 
 
У сни вростають пасторальні
Карпатських кряжів пильні шпилі…
Таїнний зміст в лісах прадавній…
Тому, напевно, серцю милі.
 
Тут міфи предків вітер віщий
Розносить разом з водограєм.
Пташиний клір крізь простір вічний
Творця псалмами величає.
 
Сюди, коли надходить ранок,
З небес спадають тихі зорі….
До неба мчить доріг серпанок,
Дарують волю духу гори…

 

Марина Штефуца – Чому така людська душа?

Чому така людська душа? 

 
 
Чому мене чарують гори
І їх таїнний дивосвіт?!
Блакитнокрило, наче море,
Їх контур в серці майорить.
 
Чому бажань моїх вітрилом
Керує сила всіх стихій?!
Приводить в лоно небосхилу…
На край землі… чи край надій?
 
Чому обняв своїм буянням
Мене стрімких потоків шал?!
Ми щастя пізнаєм в стражданнях…
Чому ж така людська душа…

 

Марина Штефуца — На лодії душі

На лодії душі

На лодії душі лиш вітер дикий,
Зима-вакханка коронує ліс,
Мороз малює крильми геральдики,
Поскрипує тривога, наче віз.
 
На лодії душі латаття неба,
Пелюсточки – сузір’ям з-під повік.
Струмок заснуть не хоче, але треба,
Бо кришить скло вже крига попід бік.
 
На лодії душі холодний іній
І білий птах на гілці самоти,
Хова обличчя серце в чорні тіні,
Бо не знайшло тепла і доброти.

 

Марина Штефуца — Карпати

Карпати 

 
Де від сну прокидаються ранки,
Де заховане золото зір,
Де заручені з сонцем серпанки –
Вища сутність незайманих гір.
 
Де з роси починаються ріки,
Де з зернини весна пророста –
Там душі від буденності ліки
Й старожитностей мова проста.

Де святилище праверховини,
Невгамовно співають птахи –
Там спиняється час для людини,
Непомітно спливають роки.