Жоржини

Кавчукові листочки осені
Десь падуть на доріг крепдешин,
П’ють тумани нектари росяні
Із багряно-рудавих жоржин.

Дощ хова свої вуси мокрії
Під квіток золотий циферблат.
Присягають осонням обрії
В тім, що спокій краде листопад.

І бутони, вітром розпушені,
Чують подих уже холодів,
Бо чекати стеблини змушені
Від засніжених зим ще листів.

Троянда 

Тебе зовуть царівною всіх квітів,
Твої парфуми – для душі бальзам,
Принада, певно, краща в цілім світі,
З ікони личко, з піднебесся – шарм.

Блідніють роси на гіпюрі грацій,
Вуста – неначе скраплення жарин,
Та під вуаллю пишних декорацій
Колючі леза схованих тернин.

Фатальний блиск застиг на твоїй вроді
І згубна зачаровує яса,
Адже недарма кажуть у народі,
Що може вбить підступная краса.

Квітка папороті

 
Десь на плечах пристаркуватих гір,
Де тиша в нетрях прихистку шукала,
Де місяць протирав лампади зір,
З зернини сонця папороть зростала.
 
І чарував усіх принадний квіт
Божественною дивною красою,
Пелюсточок яскравий оксамит,
Здається, Всесвіт застеляв собою.

Колись вона буяла щовесни,
Щоліта витинала пісню з серця,
Лише зими пухнасті білі сни
Її ховали у свої ясельця.

Та вітер покохав її… Вона
Однак не прийняла його любові,
Бо серце віддала своє сповна
Вже тису, як дівчина юнакові.

Жорстоку кару за свої чуття
Наклав на неї вітер спересердя,
Щоб розквітать лиш раз на все життя,
І то вночі… у темряви осердях…

Отак сховав янтар душі від всіх,
Заборонивши милуватись нею,
Але обпікся, бо і сам не зміг
З червоних вуст її надпить єлею.

Відтоді тис живе, немов чернець,
Самотньо біль свій папороть ковтає,
Тому кохання щире до сердець
Тих, хто її знаходить, повертає.

Та вітер застеля собою путь,
Впліта тернини пітьмі у волосся,
У парі щоб закоханим не буть,
Як і йому колись не довелося.

Де гори лазуровий небосхил
Цілують поміж хмар бліду борідку,
Любов хто втратив, хай з останніх сил
Шукає дивну папороті квітку.