Стихія

Третій же Ангол вилив чашу свою на річки та водні джерела, – і сталася кров. І почув я Ангола вод, який говорив:”Ти праведний, що Ти є й що Ти був, і святий, що Ти це присудив!..
 
Об’явлення св. Івана Богослова 16.4-5

І
-Біжіть! Рятуйте господарство!
-Кривавий паводок гряде!
-За що на нас таке митарство!
О де ж Ти, Господи наш, де?
-Чи чуєш, кумо Василино,
Виходить Тиса з берегів!
-Бери скоріш на руки сина!
-Кидай овець, корову, хлів!
-Де рятуватися, Степане?
-Та заспокойся ти, отут
Постійно паводки. Вже знане
Для нас це лихо, наче ртуть.
-Картопля в хаті уже, Людо,
Тепер ще й поперек болить.
-О що ж, Михайле, далі буде?
Вода заллє усе за мить.
-Пометушіться же, сусіди,
За все бо плата йде щораз.
І заслужили ми ці біди,
Ліси погублено у нас.
-Та затули, Іване, рота!
Нас перших тут підтопить, знай.
Ще не пороблена робота,
Давай, мерщій допомагай.
-Стривай, Ганнусю, а скажи-но,
Чи ж то у Тису ось не ти
Пляшки скидала, скло та шини,
Щоб на смітник десь не нести.
-А он Василь, свиня як здохла,
У річку викинув її
І попливла у море Хрокла.
-Туди, де й кішечки твої.
-Природа, жінко, непідкупна.
Її довкола пальця вмить
Не обведеш. Тому й підступно
Вона сама за себе мстить.
Карпати дали ми згубити
І стогнуть нині у сльозах
Смереки, до сокир прибиті.
Той біль у мене аж в вухах
Бринить, неначе влітку спека,
І обпіка, немов свічки.
Вже дивом стала в нас лелека,
Від жахів мовкнуть потічки.
-Слова до справи не пришиєш.
Іди, трудися і мовчи.
-Чому мене не розумієш?
-А ти чому постійно вчиш?
-О горе, Господи, о горе!
Та ще й сліпий оцей народ.
Заговоріть до мене гори,
Чи затуліть навік мій рот!
Ой, люди, всі ви закидались.
Беріть пожитки! Все беріть!
Чому ж природи не спитались?
Її ґвалтуєте! Мовчіть!
*    *    *
Зваблива Тиса-верховинка
Раніше пестила крилом,
Збирала під вуаль зоринки
Та пряла темряву зі сном.
Про Закарпаття гості знали,
Як про сакральний тихий рай,
Де гори спокій колисали
І починався небокрай.
Земля прекрасна, славна, срібна
Росою вмита із квіток,
А ще й така до болю рідна,
Немов пшеничний колосок.
Цей клаптик на землі маленький
У серці, як тавро палке,
Як герб душі святий, рівненький
Навік, на все життя стрімке.
Я так люблю місця знайомі
І хіромантію стежин,
Що звідусіль ведуть додому,
Немов дерева до вершин.

ІІ
Сьогодні Сільва на роботі,
А вдома – донька й чоловік.
Вона на всіх працює в поті
Увесь важкий скорботний вік.
Світланка – ще школярка досі,
Сашко ж на ринок буряки
(Ніде ж бо не працює зовсім)
Дмитрові возить вже роки.
Але зненацька господиня
Відчула в серці каламбур
І блузка аж промокла синя
Від чорних в голові скульптур.
Та зміну якось відсиділа,
Робота ж виповзала з рук.
І враз колега залетіла,
Неначе той тривожний крук:
-Біда, дівчата, і велика!
Почався паводок у нас,
Вирує скрізь стихія дика.
Завмер душі іконостас.
-О, Боже, а мої де ділись,
Бо ж хата від ріки за крок?!
Сумбурні думи зароїлись
З холодним присмаком тривог.
Аж тут Сашко забіг весь білий:
-Світланка в хаті. Я ж не встиг.
-Вона втонула?- аж присіла.
-Та ні, не знаю,- і притих.
-Кажи!- сказала, мов із гробу.
-Допомагав сусідам всім,
Відвозив їм майно, худобу…
І на хвилинку я не сів.
Одному – у село, до батька,
Другому – зовсім в інший бік,
А повернувся… Наша хатка,
Немов у руслі грізних рік.
Ішов крізь воду – не прорвався,
Бо течія валила з ніг
І на човні я намагався
Хоч підпливти неподалік…
Та не виходило нічого.
Не знаю, де дитя. Воно.
Чека рятунку хоч від кого.
Вода ж тече через вікно.
Упала Сільва непритомно,
Немов пелюстка з кали, вмить.
Сашко ж лишень заплакав скромно.
На жаль, стихію не спинить.
Підняли в місті ґвалт, тривогу:
Дитина гине десь одна!!!
Та де ж зайти батькам підмогу,
Як вже із гір сповза пітьма.
О, сестри, браття, люди, люди!
Меч помсти небосхил розтяв.
Не вводьте всесвіт до облуди
І схаменіться! Час настав.

ІІІ
А дощ все лив. Горнули хмари
Всю землю стрімко під рукав.
Десь заховалися Стожари,
Стихії ж повз і повз удав.
Тулився жах до ніг тремтливо.
Кому ж тепер до каяття?
Писав сценарій сум лякливо
І диктувало акт життя.
У грудях миті завмирали,
Зсікала Тиса всі думки
І розгубилися корали
У багатьох на дні ріки.
Було і мрячно, і тривожно,
Все щось ламала вщерть вода.
Ось міст упав. І грюкіт кожен
Сни відганяв. Прийшла біда.
Триокі хвилі підпливали,
Влучала кожна вправно в ціль…
Я бачила і добре знала,
Що скрізь панує гострий біль.
Іван Петренко жінку з сином
Відвіз на тиждень до сестри.
В шаленім танці попід тином
Злились в одне журба й вітри.
Сказав, що не прийде Ганнусі,
Бо горепад, коловорот
Довкола. Підкрутивши вуса,
Подався в вир шукать пригод.
Таким незвіданим бажанням
Усім допомагать горів,
Стихії ж не спинить дихання.
Залиті вулиці, мов рів.
А люди в муках. Небо хворе.
В зіницях безпорадь сліди.
Та почуття якесь прозоре
У серці билося: ”Іди!”
Було у грудях дивно, свіжо,
Вростала темрява в ліси,
Пливло ліворуч десять діжок,
А так хотілося краси.
Сочились поруч аромати
І сморід. Що ж терпіти бруд
Повинна цей природа-мати?
Її трофеї – ізумруд.
А Тиса, Тиса — бунтівниця
Кидала пригоршнями гнів,
Втопилась в пітьмі блискавиця,
Між рятувальних десь човнів.
Іване! Йванку! Бідний, бідний!
Ти Данком груди розривав,
Щоб освітить народу злидні,
Бо серце благородне мав.
Летіли мрійниці-хвилини,
Ти ж міряв шлях: ”Лише вперед!”
Втискали впевнено глибини
В свої химери очерет.
Точили гострі кігті муки,
Лягали водам на габу,
Ламали все стихії руки,
Мов божевільні, за добу.

ІV
Жоржини зникли вже останні,
Повіки холод їм стулив.
Зими ішов переддень ранній
І листопад бряжчав між нив.
Беззуба мла звивала пустку,
Вода брела неподалік,
Ніч розстеляла чорну хустку,
Мугикав яблуні горіх.
Собаки вили так протяжно.
Кричали півні в каламуть
І горобцям було так страшно,
Та крила витинали путь.
У сивокосої Мокрини
Вода залила двір увесь,
А ось в Надії та Ярини
Упали хати гучно десь.
Мигали вогники далекі.
Штаб охорони засідав.
Міліція ж ловила регіт,
Що з п’яних вуст десь-десь лунав.
А що же далі? Невідомо.
Із чим зустрінуть люди день?
Адже усі втікали з дому,
Дзвони гукали: ”Дзень-дзелень!”
Я тихо враження збирала,
Щоб скласти їх усі в блокнот,
Який свідомість розгортала
Піснями і без слів, й без нот.
В води ж бо влада є, й стосила,
Зіжмакує в кулак вогонь,
Повітрю скрізь куйовдить крила,
Роняє пару із долонь.
І кришить лід на друзки білі,
Ридань у просторі не чуть,
Але стихії божевільні
Нашкодять людям – і втечуть.

V
В той час в Румунії сусідній
Збанкрутував один завод
І ціаніди Тисі бідній
Влились у русло буйних вод.
Та понеслись важкі метали
На луки, ниви та сади,
Циганами поосідали
Тривожні вісники біди.
Прибій страшний мочив бутони
Останніх квітів грубо в біль,
“Рідкого добрива” колони
Повзли довкіллям звідусіль.
І закрадалася отрута
У жили вербам, крізь ковтки.
Не знали люди, що спокута
Прийде пізніш, через роки.
Вода шуміла невимовно
І я почула: — Зачекай!
Уже боротись беззмістовно,
Мої меандри топлять край!
— Чому?- спитала я у Тиси.
..Лиш стогін… Чи виття… Чи сміх…
Упали в відповідь лиш ризи
Від вітру із осик усіх.
Пливли водицею горіхи,
Гнилі дошки та папірці.
І яблук десь чотири міхи,
Цілі маленькі острівці.
А ціаніди в ґрунт вростали,
Вривались в простір раз-у-раз,
Та люди вироку не знали,
Бо зачитає його час.
Усе було під покривалом
Незнаних каторжних скорбот.
І гірко, гірко мені стало
За свій замучений народ.

VІ
Гелікоптери скрізь кружляли,
А люди плакали в хатах,
Продукти в вир їм доставляли
На вантажівках, тракторах.
Але не всюди добирались,
Вода ж бо створювала тил.
Військові, як могли, старались,
Аж вибиваючись із сил.
Іван також узяв собаку,
Бо вірний Рекс команди знав –
Як треба, то ішов в атаку,
Коли біда – допомагав.
І сіли на моторний човен
Господар і вівчарка-пес,
Стежина їхня – хтива повінь,
Маршрут — стихії гирло десь.
Як до оселі підпливали,
Іван сигнал давав свистком…
Так жертв вивозили… Ставали,
Немов між двох світів, містком…
Спокійно і негордовито
Вершили справу. Хоч ріка
Спиняла вас несамовито
Безформним боком язика.
Та не лякались. Шпальти долі
Для вас неписані обох.
І відчайдухом мимоволі
Дива вершили. Бачив Бог.
Ви із водою у двобої
Шукали істин ніч і день.
Не знаєте, що ви – герої,
Не рятувальники лишень.

VІІ
Багато-хто в журбі конає,
Боргам влізає у полон,
Зі шкіри інший виповзає,
Будує справжній Вавилон.
Десь в барах крутяться блудниці,
Гамуючи тваринний хист.
Життя ж летить, немов жар-птиця,
Зловити ж як його за хвіст?
Та кожному своє. Згасає
Колись у всіх земний маяк.
…Аж ось компанія гуляє
Шикарно і розкуто так.
Лише чарки перехиляють,
Танцюють з музикою в такт.
Усе їм ба́йдуже. Не знають,
Чи десь пожежа, чи теракт…
Сміються хитро куртизанки.
Звабливі вогники в очах.
І грає тихо ніч-шарманка
Зі снами в схованки в лісах.
Ідуть компанії розпутні
За місто… Вабить їх пейзаж?
На дикі оргії. Бо трутні
Собі влаштовують шабаш.
За гроші батька-бізнесмена
Купити можуть собі все
І не страшна для них химера,
І совість зовсім не гризе.
Для них багаття розпалили
Самі ж дівчата, бо за гріш
Вони б усе, усе зробили,
Задовольнити б їх сильніш.
І поплелися хаотично
Усі у гурті, як гади,
Не думали ж бо й символічно
Про чорні борозни води.
Стихія їх не стосувалась,
А повінь – потойбіччя мов.
І голі лиш тіла валялись,
І била в скроні все ще кров.
На те Іванко ненароком
У пошуку людей набрів
І запитав, що ж одиноко
Тут полягали всі у рів.
Та враз два велетні устали
І тільки грубо:
— Що тобі?-
Глузливим голосом сказали,-
— Ми, дядьку, зовсім не слабі!
— Тоді пішли допомагати,
Ми разом подоляєм бід
Страшні важкі пекельні грати,-
Сказав Іван і раптом зблід.
До нього хлопці підходили
У чому мати їх на світ
Цей грішний привела. Вхопили
Його і кинули між віт
Підгнилих вже старого клена:
— Іди ти, звідки і прийшов.
Тебе культури не навчено,
Всю нашу перебив любов.
Іванку! Йваночку! Іване!
Не знав (образа у очах),
Що молодь от такою стане,
Коханням що назве цей жах.
Не так здивовано дивися,
Що коять шибеники ті,
Бо ще дочка твоя Орися
В Ганнусі спить у животі.
Її повинен ти навчити
Шукати правди в світі плід.
І сина – справедливо жити,
Щоб добрий залишити слід.
І не кричи на друга Рекса,
Що спритно кинувся тобі
На допомогу і без кекса,
Без справжніх нагород собі.
Що покусав отих блюзнірів,
Шли псу подяки лиш одні.
З тобою йде крізь муки сірі
І ділить всі щасливі дні.
Й хоч за роки уже прожиті
Тебе не кривдили ще так,
Та серця брами ще відкриті,
Добра попереду вітряк.

VІІІ
В штаб охорони враз негайно
Покликали товаришів,
Завдання дали спеціальне,
Бо Рекс багато що умів.
Ковчегом мусив човен стати,
Іван, як Ной – тримати курс.
Аж до села пливти,до Криви,
У Тиси найстрашніший пульс.
Було містечко там військове,
Хатинки – у воді всі вщерть.
Сімей дванадцять гарячково
Чекали фатум…або смерть.
На горищах усі ховались,
Неначе десь на острівці,
І ізольовано вдивлялись,
Чи зблиснуть віри промінці.
Ридали їх маленькі діти,
Смоктав аж голод животи
І ніяк було їм зігрітись,
Втекти від річки хрипоти.
Залиті всі столи і шафи,
Підводили лиш брови вверх.
Вода лягала на канапу,
А хвиль було аж сотні черг.
Кричали матері до Бога,
Вже все здавалось їм бридким,
Бо гризла течія розлога
Два дні зеніт іржанням злим.
Бродили хмари тільки небом.
Та враз – з’явився вертоліт.
Пронісся жар аж серцесклепом:
Невже фінал страждань та бід?
Та ні, драбину не спустили,
Бо від вібрацій почали
Аж вікна вилізать, скрипіти
Важкії стіни. Не зняли
Зі стріхи ні душі. Їм голос
Тривожний повідомив враз,
Щоб ще із горем поборолись,
Бо не настав рятунку час.
І знову підповза розпука.
Невже кінець? А жаль, а жаль!
Чи настає з усім розлука,
Чи мерехтить ще зір вуаль?
Та от попереду щось біле
Й собачий гавкіт…мов почувсь.
Підбігла до щілини Міла
І зупинивсь від щастя пульс.
— Мироне! Подивись!- гукнула,-
Он чоловік пливе до нас.
Дитину ніжно пригорнула.
Відлига сум стопила враз.
— Єдиний, жінко, добротворець,
Спаситель, янгол, херувим.
— Сміливий, чесний доброволець,
Що ризикнув життям своїм.
Усіх забрав Іван на сушу,
Аж три рази за ними мчав.
Рекс заслужив від Нелі грушу,
Хоча й не їв, та мовив :”Гав!”
Ступили ноги потерпілих
На землю, як на щось святе.
І вдячністю серця кипіли,
Шукали, визволитель де.
Та зник він, щезнув… Запитати
Від кого лицаря ім’я?
Кому же “дякую” сказати, —
Гадала кожная сім’я.
Запам’яталася турбота,
Коли не ждав ніхто вже див…
Іване! Це же не робота.
Ти – скромно подвиги творив.
Не варто від подяк втікати,
Й вони потрібні. Хоч для тих,
Що хочуть їх тобі сказати.
Та ти, я знаю, не з таких,
Кому слова якісь потрібні
Для підбадьорення душі.
Але це знають тільки рідні,
А не всі люди ці чужі.

ІХ
Герої справжні скромність мають.
Безславний часом їхній путь.
Неначе тінь, вони бувають
Й заслуги іншим віддають.
Вони не лізуть за трибуни,
Не б’ються в груди напоказ,
Але долають тихо дюни
І піднебесся перелаз.
Вони здебільшого мовчанням
Ще кажуть більше, ніж оті,
Що зі словесним щебетанням
Лишень рахують трудодні.
Вони – не сонце, що блищанням
Усіх приваблює людей,
А зірка непримітна рання,
Що шлях малює для очей.

Х
Петренко не вщухав блукати,
Свої прокладувать мости.
Не був цей чоловік пихатий,
А навпаки – чомусь простий.
Орлиний ніс, чуприна руса,
Великі очі, зріст низький,
Густі, чорняві довгі вуси,
Здається, як усі, такий.
Та серце мав велике й добре
Міліції кінолог Йван
І “військо” зі собак хоробре,
В якому Рекс – мов отаман.
Зайшов до братової хати.
Там світло блимало якесь.
Подумав: треба рятувати,
Свої ж Ярина та Олесь.
Нікого там. Лиш мла горнулась
До рук. Де родичів шукать?
Сум вигравав з порожнім гулом
Й ніч причаїлась, наче тать.
Та раптом…на столі записка:
“Якщо, Іване, ти прийдеш,
То знай, ми у Петра Ониська,
Іди і ти до нього теж.”
А з закутка донеслись звуки
Якісь предивні. Що же це?
Мара якась? І знову стуки…
Та враз побачив він лице.
Покликав Рекса. Невгамовно
Піднялись миттю тіні дві,
Неначе статуї жертовні,
В облудливій напівпітьмі.
В очах блищали в них заграви
І жах. І відблиски брехні.
Один упав худий, кульгавий,
Червоний, наче у вогні.
Дорогу пес застав відважно.
Гарчав і гавкав. Сон чи яв?
Товстіший тріпотів. Протяжно
Забрати Рекса він благав.
Вони Іванові сказали,
Що тільки їсти попросить
Хотіли, та ніяк не знали,
Що дім пустий. І крикнув: — Цить!
Їм брат Олеся. Тільки холод
Пронісся злодіям в ту мить
Хребтами, бо ніякий голод
Сюди не вів їх. “Чи простить?”-
Вони подумали й зізнались,
Що звати їх Юрко й Тадей,
Що в хати лізти не вагались
Й що приглянулось для очей
Все забирали. І згодився
Для них стихії лабіринт.
Іван у сумки подивився.
Там одяг був, касети, бинт…
— До чого, друзі, ви дожились,-
Їм зауважив. –В когось біль,
А ви до того докотились,
Що речі берете та сіль.
Та знайте, на чужому горі
Ви щастя храм не зведете,
Бо правди сонечко і в морі,
І в горах повсякчас зійде.
І крадії все повернули
З Іваном у усі хати.
Рекс крокував за ними чулий,
Самі ж бо не хотіли йти.
О, земле рідна закарпатська,
Коли тебе незгода їсть,
Ватага є, повір, козацька,
Що в серці має добру вість.
І не дадуть тебе в образу,
За тебе вип’ють жовтий жах
І стане пристрасть, шал одразу
Любові піснею в зворах.
Ти, наче, скіфськая галера,
Розіб’єш ще тривоги мур.
Й мине ця паводкова ера,
Доба безчестя і тортур.

ХІ
Втомилась, плачучи Світланка,
Батьків ще не було чомусь.
Стихії одинока бранка
На шафу вилізла якусь.
— Де мама мила забарилась,-
Собі подумало маля.
І серце, наче птах, забилось,
Коли в неволю потрапля.
Заснула дівчинка від втоми
І їй приснився дивний сон,
Неначе гості в неї вдома
Й спада роса калині з грон.
Усі краплиночки збирають,
В чарівну в’язанку снують,
А бусинки вогнем палають,
Та холодять, а не печуть.
Прокинулась: вода у хаті
І сон-казкар утік з-під вій.
Нікого вже не відшукати,
Довкола – звивини стихій.
А Сільвія тривогу била,
Та і сусіди (не секрет)
Шукали чоловічу силу,
Щоб витягти дитя з лабет
Страшної бригантинки-смерті.
І от знайшовся тут один.
Хоч мав штани уже подерті,
Але ішов у кручі плин.
Сміялися: а от собака
Чи допоможе, а чи ні.
Та буде не з легких атака
Із Тисою- це знали всі.
Іван сміливо рушив в воду,
Зносило тільки човен вбік,
Та хоч яку долать незгоду
Вже звик сталевий чоловік.
Крізь течію якось пробрався,
Доплив до хати, хаос плес.
Розбив веслом вікно, боявся
Безвладдя вод, мов гострих лез.
Гукнув. Озвалася Світланка.
Спитав, що де вона, бо в дім
Не міг зайти. Ріка-горянка
Наклала клішні в місці цім.
Він човен прив’язав до тину,
А Рекс майнув шукати скрізь.
Знайшов. На плечі взяв дитину
І до господаря приніс.
Неподалік стояли люди,
Чудово бачили дива
Та знали точно – радість буде…
Як спец загін –  герої два…
Уже батьки в сльозах чекали
Маленьку доню. І коли
Та підійшла, вони упали
Перед Іваном: — Янголи! –
Навколішках гукали вірно.
І хвилювались, аж до сліз.
А поруч пес стояв покірно,
Лизнув Світланку прямо в ніс.
Обняла дівчина собачку
Й сказала матері: — Це він
До мене виліз накарячках.
Йому найнижчий мій уклін.
І Сільва мовила: — Недарма
На небі є сузір’я Псів,
У цих створінь найкраща карма.
Хто ж заперечить би посмів
Душі, роз’ятреної, правді
З пергаменту серцебиття.
Стихії ж бо із рук насправді
Рекс вирвати зумів дитя.
Собаки – це близькі істоти,
З добром і злістю на межі,
Помічники завжди в роботі,
В мандрівках – же товариші.
Поганих відженуть одразу,
Господар бо для них – мов хан,
Не зрадять котрому ні разу,
Пройдуть із ним й із терня лан.
Вони образити не вміють,
Лиш зрозуміть потрібно їх,
Поніжитись хоч трохи мріють
Добру людському біля ніг.
Вогонь, вода – не перепона,
Лишень щоб догодити нам,
Вони – надійна охорона,
Їх не ляка тривог вігвам.
Собаки – ніжнії створіння,
Що розуміють кожен звук,
Хоч між вовків десь їх коріння,
Та вийшов з них найкращий друг.

ХІІ
Тим часом чоловік Олени,
Старий Яким, вже засинав,
Та раптом крикнув, як скажений:
— Та я курей не заховав
Вода до них дійде швиденько
Й потонуть, бідні, в той же час.
Я йду уже, мої маленькі,
Врятую вас, врятую вас!
І як не зупиняла жінка,
Як не вмовляла не іти,
Він засміявся тільки дзвінко:
— Та замовчи, будь-ласка, ти!
А ніч накручувала темінь,
На купол місяця, здалось.
Та вдача у старого – кремінь,
Не звик він слухатись когось.
Поплентався у двір тихенько,
Через загати до грудей.
На стріху покидав хуткенько
Із хвіртки зляканих курей.
Вже повертався, але ноги
Чомусь не слухались ніяк.
У груди вдарила тривога.
Враз похитнувся, як вітряк.
Упав у воду. Знепритомнів.
О, ні! Втонув! Як жаль вдови!
Олена била себе в скроні,
Волосся рвала з голови.
І як тепер дістати тіло,
Де домовину взяти їй?
Чи, може, теж помчати сміло
Під присмерк…зашморги стихій?
О де же, де синок рідненький?
Невже у брата чи сестри?
Чому не йде скоріш до неньки,
Одна ж матуся, а не три…
…І враз щось серце затремтіло
У рятувалика. Мабуть
Відчув біду, що прилетіла
Йому злим вісником на путь.
У голові щось стало п’яно,
Думки майнули шкереберть.
— До мами йду! Там щось погано!
Безсилий вже, розбитий вщерть.
Підплив до рідного будинку.
Знайомі риси… Поруч…труп…
Завмер, як стовп, він на хвилинку.
-О,Боже мій!- зірвалось з губ.
Сидів із матір’ю до ранку
І думав: — Не побачить більш
Мій батько першоцвіт світанку
А я далеко був…Найгірш –
Не врятував…Допомагати
До інших мчав, немов літак,
Але до батьківської хати,
На жаль, не встиг прийти ніяк.
Вже пізно. Виправдань немає.
Караюсь. Мучусь. І молюсь.
А гостре лезо груди крає.
Найбільша жертва – мій татусь.
Чому ж хто іншим робить добре,
Тому біди голосить дзвін.
Людина ж, як Іван, хоробра
Повинна б мати лад у всім.
Та фатум долі так лукавить,
Відмірюючи нам скарби,
Як важко йти, то для забави,
Кладе каміння на горби.
Іване! Ти творив прекрасне,
Отримавши печалі плин.
Тож не картайся, що невчасно
Ти повернувсь, як блудний син.
Вини твоєї в цім немає,
Не пілігримом мандрував,
Вакханок-вирв плато безкрає
Заради інших ти долав.

ХІІІ
Півкуля неба рожевіла…
І сонця диск поволі зрів…
Вода швиденько поміліла,
Ввійшла до рідних берегів.
Немов би паводка тут зовсім
І не було. Лише намул
Сліди проклав довкола босі…
І в спогадах страшенний гул.
Якима швидко поховали,
Олену ж до свого житла
Ганнуся та Іван забрали,
Онука бавити Петра.
Хоч згадки мучили тривожні,
Але потрібно далі жить,
Частиночки грудей порожні
Буття щоб настоєм залить,
Сім’я зайнялась прибиранням…
Хоч гризла кожного вина.
В Петренка срібним враз блищанням
Пройшлась по чубу сивина.
Хоч невисокий, дуже статний,
Неначе справжній богатир,
До всього чоловік був здатний,
Та батька смерть взяла в ясир.
Скорбота так точила груди
І пила кров з глибоких ран.
…Але підбігли раптом люди,
Розвіявши задум туман
(Міліціянт- колишній воїн,
Що прикордонником служив,
Хоча й інфаркт забрав без воєн
З кордону в тил, однак він жив
Лише бажанням стерти муки,
Як тре каміння водограй,
Подати всім нещасним руки)
І закричали: — Друже, знай,
Біда! Біда! Гора поклала
На хати ступню, наче прес,
Оселі під живіт сховала,
А там живі істоти десь.
Вода підмила передгір’я
І за собою потягла
Важкезний ґрунт, неначе пір’я,
Все проковтнула вічна мла.
Олена глянула на сина
Й сказала тільки: — Йди, либонь,
Бо як ламається стеблина,
То в’яне і увесь бутон.
Важка у долі пентаграма
Із перехрестями зажур,
Несе фортуни телеграма
І щастя, і тривог ажур.
В одних – безхмарнії орбіти,
А в інших – шлях, мов із броні,
Комусь у славі променіти,
Комусь же – тліти у вогні.
Але усім долати бурі.
Але усім лиш чути грім,
Проходити замети бурі
І хрест нести життям усім.
Не нам звикати до вібрацій
Переполоханих стихій
І бачити танок із грацій,
Що залишає буревій.
Серед блакиті нам вже звичний
І неба жар, і неба лід.
А паводок цей деспотичний
Залишив лицедійства слід.
Іван розкопував провалля,
Людей із пекла витягав.
Прибігла раптом тітка Галя,
Підклала до лиця рукав
І важко-важко простогнала:
— Мій син у хаті та онук.
Невістка в мене прибирала,
Та от почувся дивний звук…
Їх завалило ще живими…
Військові там копають, он.
Не знаю, що тепер із ними,
Голосить серця одеон.
— Допоможу. А мій собака
Пролізе та знайде,- сказав.
І Рекс пошкандибав у мряку.
…Та трупи лиш повитягав.
Вдова з свекрухою ридали
(І день заляканий притих)
Та до Івана враз припали,
Бо поховають хоч мертвих,
Як християнам всім належно
І як звелів Господь нам Бог.
Люд вихваляв лише безмежно
За добрі вчинки друзів двох.

ХІV
Надворі вже буяло літо,
Трусило квіти рясно з рук.
Трава росла над ціанідом,
Кружляв скрізь тополиний пух.
Паслися на полях корови,
У Тисі – море дітвори
І шепотіли щось діброви,
Й до мене ліс заговорив:
— Мене вбивали і губили,
Дерев ламали гострий спис,
Мій сік із жил півмертвих пили,
Стирали вічний життєпис.
Понатягали на криниці,
Мов саркофаги, целофан,
Та голос мій — гостріший криці,
Природа ж – вічності Титан.
Помстилася я вам, як знала,
Бо бруд ковтаю з давніх пір,
Багато-що поруйнувала
І з неба, мов стягла офір.
Тепер, прошу вас, схаменіться
Заради майбуття скоріш,
Довкілля друзями буть вчіться,
А не катами, як раніш.
Я добре вислухала й знаю,
Що в цих словах болючий зміст.
Зробили ж пекло ми із раю
З пралісом віковічний міст
Ми розібрали по цеглині
Звели натомість штучний світ.
Та варто вже спинитись нині.
Невже не досить було бід?

ХV
Напевно щось не так в Ірини.
Якась трагедія, біда.
Всі метушаться. Щохвилини
Василь докори їм кида
Та ось завмерли. Боже! Люди!
Міраж чи божевілля? Зблід
Від жаху кожен. Що ж це буде?
В Зорі мутант з’явивсь на світ.
Три пари ніг, копит немає,
Слонячі вуха, один ріг,
Траву одразу він шукає,
Не молоко… І сміх, і гріх.
Чи то бичок, чи то теличка?
Середнє щось. Не розпізнать.
То з ціанідами водичка
Обжинки почала збирать.
Піджартувала, певно, трохи,
Та чорний гумор це, на жаль.
Було і в Прохора мороки,
І у Гафії теж печаль.
В одного – гусеня безкриле,
В другої – в Мурки кошеня
Пухнасте народилось, миле.
Лиш без хвоста, мов зайченя.
Й хоч зелень – не обід для кішки,
Та ловить в ній вона мишей.
Проблеми і в Данила трішки –
В овечки трійко он очей.
І що Чорнобиль нам, як свого
Всім вистачає горя й тут.
Ліси ж на цвинтар ми для чого
Дали перетворить? А бруд
Чому в річки весь час скидали,
Топтали цноту кожну мить,
Це ж не смітник — святі корали,
Їх цінувать слід — не губить.
Чому єлей гірким став трунком?
Чому карає нас буття
Природи згубним поцілунком,
Адже вода – бальзам життя…

ХVІ
Тепер ще трохи про Івана,
Заслуг бо сотні уже мав.
Не гордував. Йому осанна
Для чого? Він добра шукав!
Та все ж отримав нагороду:
Собі – годинник золотий,
А Рекс – медаль. Таку нагоду
Не кожен має пес земний.
Сім’я раділа. Мати знала.
Повеселішав син. Отож
Петра Ганнуся забавляла:
— Герой твій батько, пес – також.
Петренко-старший лиш промовив:
— Довкілля б тільки він беріг,
Дихання ж бо й бузку, й полови
Таїть життя теж оберіг.
Щоб зникла вся навік скорбота
І бруд з річок та берегів,
А сонця ніжна позолота
Скрізь навівала піснеспів.
Щоб зорі падали у Тису
Усім на щастя кожну ніч,
Щоб люд зцілив духовну кризу,
Найважливіша ж бо це річ.
Щоб одягнули гори й доли
Свій, вітром вишитий, халат
І катаклізми більш ніколи
Нам не псували в хаті лад.
Тож, Боже, дай, щоб скрізь і всюди
З сердець бив щастя водограй
І більш стихій не знали люди,
Щоб став собором рідний край.