Німа хода Землі по колу
Німа хода землі по колу
Годинник часу вік рахує.
Ми нарікаємо на долю,
А кожен сам її будує.
Весна всміхається спросоння,
Шафран до сонця тягне жили.
У нас у грудях – міжсезоння,
Бо до усього збайдужіли.
Вертають журавлі додому,
Чумацький шлях веде до хати.
Не довіряємо нікому.
Образ не вміємо прощати.
Струмки нову полощуть днину,
Їх музика – ремікс природи.
Як не цінуємо Людину,
Не ждім від людства нагороди.
Тіло сльози
У мене ось тіло сльози.
Була і уже немає.
Зрони мене в руки лози,
Хай тихо зіллюся з гаєм.
А далі народжуся знов
Із серця, з журби твоєї.
Я – плата тобі за любов,
За трунок душі моєї.
З води кришталевої стан,
Чуттів мікрокосмос в лоні.
Дивися! Твоя я… А там…
Ти – мій, у моєму полоні.
Застигну умить на вустах
Цілунком солоним, звісно.
Агонія… Вигуки… Жах…
Поплач. Далі буде пізно.
У мене ось тіло лози,
Бо інше розп’яв ти. Чуєш?
Я буду сестрою роси,
Допоки цей світ існує.
3D, у техніці зіставлення
Небо, ткане вітром, млою інкарноване…
Снами ліс лоскоче… дивне почуття…
Будь для мене світлом, серце пошматоване…
Просто серед ночі… Світ, як небуття.
Зорі чистять німби крилами астральними,
В грудях біль нестримний, гладить вічність птах…
Я без Тебе, ніби за хрестами дальніми
Контур, тінь людини… прірва, глина, прах…
Старець-місяць мріє, хоче простір лагідний
Теж торкнутись Слова… теж відчути піст…
Не покинь, Месіє, Сине Божий праведний…
Ти – життя основа! Ти – молитви зміст!
У тексті розчинено два вірші:
1.
Небо, ткане вітром
Снами ліс лоскоче…
Будь для мене світлом
Просто серед ночі.
Зорі чистять німби,
В грудях біль нестримний…
Я без Тебе, ніби
Контур, тінь людини…
Старець-місяць мріє
Теж торкнутись Слова…
Не покинь, Месіє,
Ти – життя основа!
2.
Млою інкарноване
Дивне почуття…
Серце пошматоване…
Світ, як небуття.
Крилами астральними
Гладить вічність птах…
За хрестами дальніми
Прірва, глина, прах…
Хоче простір лагідний
Теж відчути піст…
Сине Божий праведний,
Ти – молитви зміст!
Ніч
3D, у техніці розчинення, 2 в 1
Приходиш тихо… Плоть ілюзорна…
Одежа чорна лякає лихом…
Єство – як вихор, душа потворна,
Мов смерті жорна… нестримно-дика.
П’янка блуднице, говориш басом,
Живеш екстазом… Антична жрице,
Сон у зіницях… із млою разом…
Ти – поза часом… Ти – таємниця…
Несеш вітрила, пульсують зорі…
Вони прозорі… В тендітних жилах
Галактик сила… Світів узори
В твоїм соборі… ховають крила…
1.
Приходиш тихо…
Одежа чорна…
Єство – як вихор,
Мов смерті жорна…
П’янка блуднице,
Живеш екстазом…
Сон у зіницях…
Ти – поза часом…
Несеш вітрила,
Вони прозорі…
Галактик сила…
В твоїм соборі…
2.
Плоть ілюзорна
Лякає лихом…
Душа потворна,
Нестримно-дика.
Говориш басом,
Антична жрице…
Із млою разом…
Ти – таємниця…
Пульсують зорі
В тендітних жилах…
Світів… узори
Ховають крила…
Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки краплинок до ранку?
Зрозуміти мене… світ не може… Душа, як на паперті.
Зариваюсь у небо… у хмари, під ковдру серпанку…
Винувата я в тім, що без маски… різнюся у натовпі
І по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Чи від Бога сховать можна вдачу слизьку, лицемірну?
Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під ліхтарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріляє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
В межах норми уже у суспільстві розп’яття чи розстріл.
Збайдужіння процес набуває законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Рідне місто – чуже… Віддзеркалюють настрій калюжі…
Ті сни, що відцвіли у вазі ночі,
У небо не піднімуться… без крилець.
Обвуглено вже вічністю їм очі,
Свідомість ампутовано… з потилиць…
Їх ранок перекреслив. Відболіло,
А може просто кануло до Лети,
Усе, що з ними з’єднувало тіло.
І сонцем розчленовано сюжети…
Цвяхами часу вбито в камінь смерті
Колишню сутність. Голка ескулапів
Не зможе зшити клаптики подерті
Тих марень, що зостались на канапі…
Земля здригнулась, вичавивши з лона
Вулкан… Важкі пологи передчасні…
Палала стеля неба, мов картонна.
Дощ вогняний спиняв життя у часі.
Підступний вбивця. Каїн… чи ж Везувій
Провулки кров’ю поливав. Смак лави.
І кам’яні в людей влучали кулі,
А жар пекельний навіть душі плавав.
У ніздрях застигав цемент пилюки,
Немов піщані… падали хатини…
Хапали матері дітей на руки.
Виколював жах очі… рвав судини.
Все нанівець. Кипіли древні ріки.
Тоді ще не чекали на Месію.
І стало місто цвинтарем навіки,
По собі залишивши безнадію.
Уважно порахую риб
В долоні місяця. Їх сотні…
Від пітьми нудить. Певно грип
Десь там… у вічності… сьогодні.
Складу зіркиу звукоряд,
За ними – Всесвіту узбіччя.
Дванадцять вимірів підряд
До них… гортати б потойбіччя…
Зроблю собі подушку з мрій,
Наповню запахом любові
І через стіни вітровій
Ввійде… залишиться у слові…
Із неба скину капелюх…
Проллюсь дощем… чи водограєм…
А сни… лиш тополиний пух…
Були… і раптом їх немає…
Брунькують зорі. Змито барви дня.
По той бік неба навіть мрії з глини.
А сонце, як червоного коня,
Купає пітьма соком із ожини.
І кожен промінь вмочуючи в сон,
Пилюку зішкрібає всю зі шкіри.
На темнім боці місяця, либонь,
Холодні кільця поту від зневіри.
Як яблуко спокуси, гола плоть,
Аж вітер задививсь очима дятла.
Бажання хтиві, щоб перебороть,
Вичавлює росу із простирадла.
На стрілці часу
Павутина літ.
Життя своє вимірюю словами.
В небесну вазу,
Наче серця квіт,
Складаю мрії… догори вустами…
А, поміж іншим,
Сон втрачає зміст –
Дарує ніч фантазії орбіту…
Три крапки в вірші…
А мовчання ж – піст,
Щоб зрозуміть єдину мову світу.
Абетка– зорі…
Рідні та чужі…
Поміж рядками – вічності дорога…
Як струни хворі,
Зцілення душі
Можливе через пісню, сльози, Бога…
На стрілці часу
Наших днів вітряк,
Зернини зрад, кохання, навіть вражень.
З іконостасу
Бо ж очей ніяк
Не витерти ні літер, ні зображень.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев