Брунькують зорі. Змито барви дня.
По той бік неба навіть мрії з глини.
А сонце, як червоного коня,
Купає пітьма соком із ожини.
І кожен промінь вмочуючи в сон,
Пилюку зішкрібає всю зі шкіри.
На темнім боці місяця, либонь,
Холодні кільця поту від зневіри.
Як яблуко спокуси, гола плоть,
Аж вітер задививсь очима дятла.
Бажання хтиві, щоб перебороть,
Вичавлює росу із простирадла.
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Ти з власного ребра зліпив мій світ,
А з глини неба мрії та бажання,
Вдихнувши в ніздрі аромат кохання,
Підняв мене, незрячу… до орбіт…
Бо ж душу грів чуттів палкий вогонь,
Твоїм ім’ям я дихала щоранку,
Всі виміри пройшовши… до останку…
Вростала в ніч пелюстками долонь….
Хотілось бути поруч хоч би в снах,
Зануритись хоча б сльозою ніжність,
Спинить руками в мушлі часу вічність,
Дійти до тебе… мовчки… по зірках…
Створив мене… як Єву Бог-Творець…
Знав наперед, якою буду саме…
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Не жінка без любові я… лиш мрець…
На місяці знов дощить…
І небо, мов той папірус…
А щастя зі знаком мінус…
Оплакана кожна мить…
Тривоги напій гіркий
Ковтає вночі безсоння,
В скорботі же ніч бездонна
І в прірву падуть зірки…
Обламано крила мрій,
Життя, наче в чорній рясі,
Бо спинено раптом в часі
Піщаний годинник мій…
На місяці знову кров,
В ній вітер думки полоще…
Я втратила найдорожче –
Тебе і твою любов…
Я знову втікаю…
Від натовпу… сірого міста…
Де сонце під шаром пилюки…
Туди, де ліси сторічні…
Там пульс небокраю
І пісня на кінчиках листя,
Берізок чарують перуки…
Там крила душі відвічні…
Я знову втікаю…
Юрба, наче магма в судинах,
Слів опік лишає по сОбі,
Розчавлює волі вибір…
Мені б клаптик раю…
Щоб поруч верба і калина,
Щоб тиша природі в утробі
І часу відсутній вимір…
Я знову втікаю…
Довкола серця кам’янії,
Вони холодніші за скелі…
Мій шлях через терни долі
В єство мого краю…
Бо ж кличе паломництво мрії
Карпатам до храму-оселі…
Туди, де гір парасолі…
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев