До створення світу
Тобою вимірюю дно небосхилу…
Кохання вроста у венозні судини…
Страждання нагадує птаху безкрилу…
Я зліплена з пісні… не з білої глини…
Ударами серця рахую хвилини…
Ховаючи вітру лице за ґардину…
Ніщо не лікує відмерлі клітини…
Ковтати намарно екстракт… аспірину…
Читаю чуття, як апостольську книжку…
Між нами степи, прохолода осіння…
Самотності тінь обнімаю у ліжку…
Трима на землі тільки сила тяжіння…
У но̀чі колапс і… нервове тремтіння…
Всі виміри рву, пересилюю втому…
Кремую світлини, вдихаючи тління…
Та пам’ять, на жаль, не згорає при цьому…
Зірками іду, маю власну орбіту…
Зів’ялого листя вже пригоршні повні…
А місячне коло, сягнувши зеніту…
Не хоче впливати на засоби мовні…
Рефлекси тривоги завжди безумовні…
У затінку сну не топчи мого квіту…
Зі слі́зьми душа витікає назовні…
Кохала ж тебе ще до створення світу…
5 жовтня 2012
*Малюнок авторський “У вічності”, акварель
Або читати так:
До створення світу…
(3D, у техніці зіставлення)
1.
Тобою вимірюю глиб небосхилу… Ударами серця рахую хвилини…
Любов проникає в венозні судини… Нагадує Всесвіт розбиту вітрину…
Мене залишив ти одну… і безкрилу… Ночами молюсь до німої світлини…
Я зліплена з мрій… із пісень, а не з глини… Підвладні тобі навіть сни… на третину…
Життя підставля проти правил підніжку… Митець вдалині. Чи ж забув про творіння?
Між нами чомусь прохолода осіння… Всі виміри рву, як нитки… вперемішку…
Читаю чуття, мов церковную книжку… І б’ються думки в бездиханне склепіння…
Самотність свою обнімаю у ліжку…. Ніч гусне в очах… відчуваю тремтіння…
Рефлекси тривог, як завжди, безумовні… Півмісяць зника в чорній прірві без сліду…
Будь вітром гірським, не топчи мого квіту… Зів’ялих бажань уже пригоршні повні…
Зі слізьми душа витікає назовні… Зірками іду, прокладаю орбіту…
Кохала ж тебе ще до створення світу… Мої почуття, знаю, невиліковні…
1.
Тобою вимірюю глиб небосхилу…
Любов проникає в венозні судини…
Мене залишив ти одну… і безкрилу…
Я зліплена з мрій… із пісень, а не з глини…
Життя підставля проти правил підніжку…
Між нами чомусь прохолода осіння….
Читаю чуття, мов церковную книжку…
Самотність свою обнімаю у ліжку…
Рефлекси тривог, як завжди, безумовні…
Будь вітром гірським, не топчи мого квіту…
Зі слізьми душа витікає назовні…
Кохала ж тебе ще до створення світу…
3.
Ударами серця рахую хвилини…
Нагадує Всесвіт розбиту вітрину…
Ночами молюсь до німої світлини…
Підвладні тобі навіть сни… на третину…
Митець вдалині. Чи ж забув про творіння?
Всі виміри рву, як нитки… вперемішку…
І б’ються думки в бездиханне склепіння…
Ніч гусне в очах… відчуваю тремтіння…
Півмісяць зника в чорній прірві без сліду…
Зів’ялих бажань уже пригоршні повні…
Зірками іду, прокладаю орбіту…
Мої почуття, знаю, невиліковні…
