Я звикла до самотності…
Я звикла до самотності… болить
Лиш тільки спомин десь у передсерді…
На вільсі грає вітер твори Верді,
Зіжмакуючи літо… і блакить…
Твоє ім’я виводжу на піску,
Римуючи із мріями в уяві…
А хмари майже поряд… кучеряві…
Думки читають, дивляться в ріку…
Я звикла до самотності… давно…
Сльозини запиваю теплим чаєм…
А те, що на душі ніхто не знає…
Хоч липень відчуває все одно…
Пекуче сонце схоже на кулон
З твоїм портретом… випуклим… класичним…
Здається вже і сум хронічний звичним…
Між нами же провалля… рубікон…
6 липня 2015
12 июля, 2015 8:42 пп
«»Сльозини запиваю теплим чаєм» — зворушливо. Знаєте, читаєш чийсь витвір,
вникаєш, начебто насолоджуєшся (чужі вірші ми завжди сприймаємо у
напівдрімоті) і раптом — бам! Звідки така глибина?
15 октября, 2015 7:42 пп
Дякую! тут було особисте, пережите, відболіле…