Життя
Життя щодня ми п’єм ковтками
Гіркого досвіду, тривог,
Чужі обпльовуємо храми
Та забуваєм – бачить Бог.
Блукаєм, мов сновиди, містом,
Збираєм сходи псевдознань.
Схиляємось над темним змістом
З відмичками до цих питань.
Слів пропонуємо отруту
І розбиваєм душі вщерть…
Побачимо в кінці маршруту,
Чим є життя антонім – смерть…
Поезія
Поезія – це перехід
Буття до почуттів
У простуванні вищих сил
На тлі земних стихій.
Поезія – це навмання
Ввійти в стрімкий потік,
Щоб поєднати сон і яв,
Які ідуть вроздріб.
Поезія… Дитячих мрій
Зростаюча межа…
Це на дорозі доль людських
Терновий цвіт страждань.
Чому така людська душа?
Чому мене чарують гори
І їх таїнний дивосвіт?!
Блакитнокрило, наче море,
Їх контур в серці майорить.
Чому бажань моїх вітрилом
Керує сила всіх стихій?!
Приводить в лоно небосхилу…
На край землі… чи край надій?
Чому обняв своїм буянням
Мене стрімких потоків шал?!
Ми щастя пізнаєм в стражданнях…
Чому ж така людська душа…
Про ніч
Вона виходила із гробу,
На повний місяць голосила.
Заінкрустовані в жалобу
Пречорні складувала крила.
Астральні дивні мала очі –
Бездонні та короткозорі,
Гортала тихо сни пророчі,
Ласкаво цілувала зорі.
На дотик знала мли структуру,
Завжди поводилась банально,
Свою оголену статуру
Демонструвала тріумфально.
І, попри слабкості тілесні,
Вражали світ її ідеї,
Любила атласи небесні…
Хоч… серця не було у неї.
Життя підігнано під дати
Життя підігнано під дати,
За числами – якісь події…
Хронометраж… А де ж дізнатись
Про особистість… її мрії…
Так небагато афішує
Єство людини безпорадне.
Невже у матриці існуєм?
Невже душа – це другорядне?
В хронологічному порядку
Роки, посади фігурують.
Спідометри нам від початку
У межах часу хист фіксують…
Таблиця… Пропуски німії…
На в них – найвища сутність долі…
Там задзеркалля… Звички…. Дії…
Частинка серця… Щастя… Болі…
Характер… Світ… Буття лекало…
Уявлень, вірувань догмати…
Нумерології ж замало
Життя щоб ціле передати.
По той бік тіла
По той бік тіла,
По той бік болю
Міцніша віра
Гартує волю.
По той бік слова
В біблійних текстах
Єдина мова
У всіх контекстах.
По той бік ночі –
Там також люди…
Господні очі
В ефірі всюди….
По той бік долі,
По той бік неба
Планет доволі,
Землі не треба.
По той бік храму,
По той бік часу
Зіграють драму
Всі вчинки наші.
По той бік раю,
По той бік смерті
Душа блукає
У коловері.
Думки невтішні,
Розбиті мрії.
По цей бік – грішні,
По той – святії.
Я чую, ти ідеш…
Я чую, ти ідеш…
Незримо ніч вальсує,
Сп’янілі зорі теж,
А серденько пульсує.
І б’ється в груди тать,
І крила ніч ламає…
Чи плакать, Чи кричать?
Гроза перебиває…
Я чую, ти ідеш.
Скриплять, як вітер, двері.
Мене отут знайдеш,
Казав же увечері.
І упаде вуаль
Невиннисті в калюжу.
Візьмеш мою печаль,
Хай злякану й недужу…
Я чую, ти ідеш.
Дрижить нервово тіло,
Аж у карпатських веж
Гірське чоло спітніло…
Відбитки дужих рук
Блукатимуть уюди.
Неначе сірий крук,
Мені розірвеш груди…
Я чую, ти ідеш…
Аж б’ються в скронях кроки.
Не має відчай меж,
Як океан глибокий.
Ти грань святу зітреш
В агоніі облуди.
Я чую, ти ідеш…
Хай буде те, що буде…
Життя коротке…
Коли чуття сильніші за слова
І повниться душа жаги гаптунку,
Рапсодія змовкає громова,
Життя коротке навіть для цілунку.
Коли любов сплітає два серця
У срібну нитку спільного бажання,
Радіє навіть Всесвіт без кінця,
Лише життя коротке для кохання.
Коли в очах горить кохання шал,
Відчуть на дотик небо руки вчаться,
Гойдає зорі радості опал –
Життя коротке для такого щастя.
Молитва
Ти пробач ворогів моїх, Боже,
І мене вибачай, я молюсь.
Я простити провини їм можу,
Та забуть не виходить чомусь.
Я молюсь Тобі, Боже Всевишній
(Охрестить хоче відчай мене),
Дай добру чистий вИток колишній
І хай сум, наче ніч, промине.
Я благаю, мій Боже, дай сили,
Голос правди дай спраглим вустам,
Щоб лілеї любові струсили
На гріховний цей світ фіміам.
Дай перу, Боже, твердість і вправність.
Мудрість дай, мов священний єлей,
Щоб змогла пронести крізь брутальність
Своє слово у світ, до людей…
На лодії душі
На лодії душі лиш вітер дикий,
Зима-вакханка коронує ліс,
Мороз малює крильми геральдики,
Поскрипує тривога, наче віз.
На лодії душі латаття неба,
Пелюсточки – сузір’ям з-під повік.
Струмок заснуть не хоче, але треба,
Бо кришить скло вже крига попід бік.
На лодії душі холодний іній
І білий птах на гілці самоти,
Хова обличчя серце в чорні тіні,
Бо не знайшло тепла і доброти.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев