Калюжі
Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки краплинок до ранку?
Зрозуміти мене… світ не може… Душа, як на паперті.
Зариваюсь у небо… у хмари, під ковдру серпанку…
Винувата я в тім, що без маски… різнюся у натовпі
І по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Чи від Бога сховать можна вдачу слизьку, лицемірну?
Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під ліхтарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріляє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
В межах норми уже у суспільстві розп’яття чи розстріл.
Збайдужіння процес набуває законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Рідне місто – чуже… Віддзеркалюють настрій калюжі…
