Мить – це уламок вічності (с)
Час прудко мчить рельєфами буття,
Справляє вічність за минулим тризну.
Сторіччя розглядаючи крізь призму,
І в мить одну спресовує життя.
Роки летять крізь простір і туман.
Їм, наче рікам, вороття немає,
Коли зоря над обрієм згасає,
А друзки поглинає океан.
Час поспіша, ламає грані вщерть
І плин його – відвічна недосяжність.
Свідомість осяга лише протяжність:
Дитинство, юність, зрілість, старість, смерть…
Посередині неба і землі
Вже сьомий янгол чашу виливає.
Довкіль гріха в розпутній чорній млі
Планета обертається й ридає.
Слова проклять і щирих молитов…
Апокаліпсис. Час Страшного Суду.
Не молоко сьогодні п’ють, а кров
Індиго-діти, коли смокчуть груди.
Ще зародками в лоні матерів
Малі тільця духовно вже відсталі.
Ждуть світу заборонених плодів
Із першим криком. Ну а далі… Далі…
Арена хтива поганських змагань.
Все інше видається потойбічним.
За гріш душею платять без вагань
І гублять те, що є насправді вічним.
Кінця початок. Стогне Вавилон.
Потоп вогненний змити бруд лиш може.
Останній бій. Війна. Армагеддон.
Нехай добро нарешті переможе.
Лише слова… Набір логічний літер…
Лише слова… звучання, голос, зміст…
Та в них душа, незрима, наче вітер,
В них до сердець людських нетлінний міст.
Лише слова… Непізнані на дотик…
Лише слова… молитва, стогін, крик…
Крізь простір, час загат не мають жодних…
Вони між нами, або… ми між них…
Лише слова… Сучасні і довічні…
Лише слова… Відчуждення й злиття…
Свої, чужі, нікчемні та величні…
Дар Божий або кара за життя.
Лише слова… Їм не потрібні крила…
Лише слова… Фонемний жар і лід…
Астральна плоть, та в ній таємна сила,
Що вміщує у собі цілий світ.
Дихання травня
Виткано дощем,
Суниць разками,
Перлами конвалій….
На таці травня
Трав ефір і щем,
У грудях – пустка,
Ти розбив скрижалі…
Пелюстки сонця
Вмочено в зеніт,
Сповитки крилець –
Серце небосхилу,
Сум в’ївся в душу
Крізь розбитий світ…
Немає щастя…
Хоч би дав Бог силу…
Дзвіниця вітру
На сурмі птахів…
На пальцях райдуг
Манускрипти долі.
Молюсь очима.
Вже немає слів.
Ридання всохли.
Спопеляють болі.
Я хотіла повірить веселці,
Що з ріки ностальгії напилась,
Зацвіла небосхилу на серці,
Та зненацька вона розчинилась.
Я хотіла повірити сонцю,
В нім – світів і обрядів сплетіння,
Тільки нічка стозорому гронцю
Позривала, як стебла, проміння.
Я хотіла повірить сузір’ям,
Вони віщі, хоча старомодні…
Але хмари розпушили пір’я…
І сховались зірки у безодні.
Я хотіла повірить коханню,
Що мене із тобою єднало,
Зігрівало надію останню…
Але вмить… і любові не стало…
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Ти з власного ребра зліпив мій світ,
А з глини неба мрії та бажання,
Вдихнувши в ніздрі аромат кохання,
Підняв мене, незрячу… до орбіт…
Бо ж душу грів чуттів палкий вогонь,
Твоїм ім’ям я дихала щоранку,
Всі виміри пройшовши… до останку…
Вростала в ніч пелюстками долонь….
Хотілось бути поруч хоч би в снах,
Зануритись хоча б сльозою ніжність,
Спинить руками в мушлі часу вічність,
Дійти до тебе… мовчки… по зірках…
Створив мене… як Єву Бог-Творець…
Знав наперед, якою буду саме…
Скажи, чому ж ти вбив мене, Адаме…
Не жінка без любові я… лиш мрець…
На місяці знов дощить…
І небо, мов той папірус…
А щастя зі знаком мінус…
Оплакана кожна мить…
Тривоги напій гіркий
Ковтає вночі безсоння,
В скорботі же ніч бездонна
І в прірву падуть зірки…
Обламано крила мрій,
Життя, наче в чорній рясі,
Бо спинено раптом в часі
Піщаний годинник мій…
На місяці знову кров,
В ній вітер думки полоще…
Я втратила найдорожче –
Тебе і твою любов…
Я знову втікаю…
Від натовпу… сірого міста…
Де сонце під шаром пилюки…
Туди, де ліси сторічні…
Там пульс небокраю
І пісня на кінчиках листя,
Берізок чарують перуки…
Там крила душі відвічні…
Я знову втікаю…
Юрба, наче магма в судинах,
Слів опік лишає по сОбі,
Розчавлює волі вибір…
Мені б клаптик раю…
Щоб поруч верба і калина,
Щоб тиша природі в утробі
І часу відсутній вимір…
Я знову втікаю…
Довкола серця кам’янії,
Вони холодніші за скелі…
Мій шлях через терни долі
В єство мого краю…
Бо ж кличе паломництво мрії
Карпатам до храму-оселі…
Туди, де гір парасолі…
Три доби у лоні чорноти.
Нагорі ридав Господь за Сина.
Богом був і залишився Ти.
Слово-плоть. Надянгол. Надлюдина.
Ще боліли рани, та терпів.
Кільця поту… а у них – страждання.
Не тримав образ на ворогів.
І таки збулось Святе Писання.
Повернувся. Знову грішний світ…
На хресті вже інший помирає,
Зло ще все виношує свій плід,
Натовп кров’ю руки умиває.
Не впізнали, як ішов повз них…
Навіть мати, що стояла справа.
Страта пригадалася і крик,
І Пилат, і Юда, і Варавва.
Викуп. Жертва. Не спинився. Зміг
Смерть перемогти заради людства.
Стала нагородою для всіх
Вічність, як знамено боголюбства.
Три доби у лоні чорноти.
Три доби… А далі – воскресіння.
Грішниця я, Господи… Прости!
Подаруй прощення і спасіння!
Для радості – сміх,
Дорога – для ніг,
Слова – для пісень,
Для радості– день.
Робота – для рук,
В біді – вірний друг,
Для квітки – роса,
Отаві – коса.
Для крил – висота,
Душі – доброта,
Для серденька – кров,
Для щастя – любов.
Для ночі – зірки,
Вода – для ріки.
Для мами – дитя,
Людині – життя.
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев