Я стану для тебе піснею
Я стану для тебе піснею
І ти її заспіваєш,
Або зоринкою пізньою,
Що у вікно заглядає.
Примчу з кліті суму пташкою,
Де б ти не був, всюди,
Розквітну взимку ромашкою,
Може, не зірвуть люди.
Розіллюсь струмком застудженим,
Всю спрагу вгамую, любий,
Прикинусь вітром примруженим
Та поцілую в губи.
Зросту з люстра дня тополею,
Від спеки в листі сховаю,
Крізь сон зажеврію долею,
Відмички знайду від раю.
Сучасниці
Сьогодні ти надто гламурна,
Сьогодні ти дуже сучасна.
Хоч юність – зозуля безжурна,
За завтра подумай завчасно.
З цигаркою ходиш розкуто,
Одежа уся сексуальна,
Мобілку показуєш «круто»,
Ти ж дівчина неординарна.
Якась закордонная кличка,
Ім’ям називатись не модно
І стильна мала косметичка…
Лиш якось усе неприродно.
Зі сленгу «шевченківська» мова –
Жаргон специфічний доволі,
Вінок розкидати готова
В перелюбом зоранім полі.
Вважаєш, моралі супліття –
Усе пережитки сторічні.
Ти ж не досягла повноліття,
А хочеш засуджувать вічність.
Крила
Я приголубила смуток…
Одна походжала, самотня…
Обламаних крилець жмуток
Мені показала безодня.
Там власних було чимало,
Що в натовпі люди відтяли.
Так лячно, тривожно стало,
Бо знову вони проростали.
Та крила – як листя вишні:
Брунькує… зірве вітер з гілки…
Їх скільки було колишніх…
Нових скоро буде ще скільки…
Я радістю смуток скорила.
Про різне із ним розмовляла.
Я знаю, ще виростуть крила.
Тож трунок навмисне пролляла.
Кохаю. Божеволію. Так гірко…
Кохаю. Божеволію. Так гірко…
Любов – багаття, що горить, не тліє.
Щоб світ вмістився в серці, наче зірка,
Потрібен той, хто душу зрозуміє.
Але чому ж сумую за тобою.
Можливо, я в чуттях середньовічна.
Лягають мої болі чередою
Обривками на білі руки січня.
У просторі десь міжзорянім
У просторі десь міжзорянім
Зупиненоно час,
Неба долини незорані.
Немає там нас.
Обривок сувою вічності
Із пилу планет,
Рух за маршрутом циклічності
В змаганнях планет.
Одвічні вимірів плинності –
Артерії норм.
Сузір’я набули чинності
У вигляді форм.
Галактик мудріше мислення
Від згущення плазм.
Відсутнє років обчислення.
Немає там нас.
Авель
Беззвучно впав землі в ясельця.
Вуста відкрила, щоб прийнять
Безодня, іще тепле серце,
У порох плоть розчленувать.
І не збагнув за що жорстоко
Світ страчено для нього… з ним…
У потойбічні ж одиноко…
Заплакав гірко херувим.
У відчаї забилась мати…
Це перше вбивство, перша смерть.
Осквернено планети шати,
Спаплюжено крайнеба твердь.
На сонці крапельки червоні
Крові з ножа поміж лампад.
Душа ж у Бога на долоні,
Бо катом став для брата брат.
Жорстокий світ
Жорстокий світ, в якому всі умови
Диктує не мораль, а парадокс,
Кує з сердець людських свої окови,
Зриває з душ пелюстки, наче з флокс.
І гріються на сонці кривди змії,
Приспавши правду і зродивши гріх,
Вівтар бажань на цвинтар безнадії
Довкола перетворюють для всіх.
Жорстокий світ. Безвихідь. Сум. Тривога.
І тільки вітру відчайдушний склип…
Та не мине ніщо безкарним в Бога,
Адже життя – розплати смолоскип.
На мові галактик
На мові галактик,
На мові вітрів
На райдуги клаптик
Зіллє небо спів.
На мові сузір’їв,
На мові квіток
Апокриф повір”їв
Напише струмок.
На мові пралісу,
На мові епох
Скрижалів завісу
Покаже всім Бог.
На мові всесвітній,
На мові душі
Слова стануть рідні
Свої і чужі.
Вишини
Іздавна люди марили вишинами,
До неба сходи зводили, мов трон,
Вразить хотіли витворів вершинами.
Та Бог скорив підступний Вавилон.
А далі підіймались хмарочосами
До лона хмар, в ромашковий туман,
Бо не хотіли жити поміж росами,
Що вранці мов обрамлюють тюльпан.
Піднялись над землею раптом грифами
У літаках, ракетах, до орбіт.
Для чого, мов, пірнати поміж рифами –
Найкраще із зірок уздріти світ.
Іздавна люди марили вишинами,
Здобутками лиш міряли роки,
Та Бог послав їм гори зі стежинами,
Лиш мало хто пізнав їх смак таки.
Є майстри…
Є майстри, а є і богомази,
Є творці і просто дилетанти,
Що кидають у Фортуну фрази,
Та життя шліфує діаманти.
Є кати, а є лиш просто жертви,
Є ченці і просто прихожани,
Слід родитись і потрібно вмерти,
Місяць лиш сіда щоночі в сани.
Є нікчеми й справжні є Атланти,
Неба підпирають діадему,
Є бездарні й генії-таланти,
Що в віках лишають анафему.
Є майстри, а є і богомази,
Є прокляття, але є й молитва,
Та глухі прощення і образи.
Коли йде за правду вічна битва.
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев