Марина Алдон — Осіннє місто

осінь дощ місто

Осіннє місто

 

Бетонний погляд міста. У юрбі

Рахую чорно-білі парасолі,

А вітер мимоволі у журбі

Нанизує дощинки на тополі…

Вслухається у шум автівок міст,

Спілкується з рікою невербально…

Пливе, немов кораблик, жовтий лист

У вирій, за птахами, нелегально…

 

Бетонний погляд міста. Світлофор

Мовчить і мріє… гордий та безжурний…

Показує рекламний монітор

Вологість, тиск, режим температурний…

Вдихає осінь кожен пішохід

І навіть сірі плити тротуарні…

Калюжами йде стужа квапно вбрід

Духмяну каву пити, до кав’ярні…

 

Бетонний погляд міста. Крізь туман

Прядуть безбарвні будні перехожі…

В природи, певно, конкурс ікебан,

На мертві сонця всохлі квіти схожі…

У небі хмаровиння аж рулон,

Неначе килимок орнаментальний…

Несу в долоні жовтень на перон

Стрічати листопад некалендарний…

 

12 жовтня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: sergeq «***»

Марина Алдон — Осінній вечір

5676197_large

Осінній вечір

 

Осінні зорі вкраплено у небо,

В вікно вітрисько стукає піснями…

У хаті же і затишно, і тепло

І аромат не тліну скрізь, а кави…

 

А у вазоні квітка підсвідомо

У млу ховає очі, повні снами…

Про жовтень чи усе мені відомо?

Листок сухий погладжую губами…

 

Здається, срібний місяць не в безодні,

А в мене у люстерку, на комоді…

Тривожно на душі чомусь сьогодні…

Сезоні зміни в серці чи в природі?

 

12 жовтня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Lapponia «***»

Марина Алдон — Люди-місяці

5648606_large

Люди-місяці

Є люди-сонця, які зігрівають теплом оточуючих, несуть в собі позитив; є люди-місяці, з якими приємно не тільки поговорити, але й помовчати; однак є також люди-вампіри, які схожі на чорні грозові хмари, випромінюють негатив і навіть на відстані вміють зіпсувати настрій… Якщо людей-сонць шукаємо ми, то люди-вампіри знаходять нас самі… Проте найбільше в житті не вистачає людей-місяців, які за єдиним поглядом, словом чи смайликом здатні зрозуміти порухи наших душ…

 20 вересня 2014

Як шкода, що серце, наче комп’ютер, не можна перезавантажити, що в ньому немає кнопки «Delete», аби видалити заражені смутком файли свідомості і що кеш пам’яті не можна очистити від деяких згадок.

© Copyright Marina Aldon 2014

 

Фото: «ВиктИ Про сказки Луны»

Марина Алдон — Насправді…

 5614979_large

Насправді…

А я насправді зовсім невесела,

Моя душа давно вже не сміється,

Впресовано чуття у мушлю серця,

Струмують сльози в венах, як джерела…

Ніхто не знає суму мого, болю,

Не бачить мікрокосмос… особистий…

Лише  холодний місяць променистий

По лініях руки читає долю…

І, як павук, пряде туман імлистий…

 

А я насправді сильна, терплива,

Всім слабкощам умію дати раду,

Й боротись наполегливо за правду…

Але наївно прагну часом дива…

Хоча й не все, задумане, вдається,

Та нерви загартовані на міцність

Гортаю дні, альбоми, сіру дійсність…

Моя оселя – острів, храм, фортеця,

Де так приємно думати про вічність…

 

А я насправді тиха і безмовна,

Вслухаюся в гарячі спори інших…

Найкращі співрозмовці в мене – вірші,

Із ними є спорідненість духовна…

Люблю свободи подих, літо, зливу,

Незайманість природи і могутність,

Під одягом ховаю голу сутність…

Вразливу… емоційну… надчутливу…

Як у юрбі самотньо!!!

Скрізь… байдужість…

 

20 серпня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Руслан С.  «в плену у подземелья»

Марина Алдон — Всесвітній потоп

потоп

Всесвітній потоп

 

З розколотого серця небосхилу

Полився дощ рясний… холоднуватий…

Бо людство присудив Господь до страти

І кожну душу покарав зігнилу…

Отримала волога дивну силу –

Життя і дарувати, й відбирати…

 

Відмити світ Бог вирішив від бруду

Через обряд очищення водою…

Світила-люстра затулив рукою,

Змістив планети трохи амплітуду…

Набридло вже терпіти Абсолюту,

Наругу над поверхнею земною…

 

Зліпив Творець із глини чорні хмари,

Наповнив їх по вінця рідиною

(Раніше ж орошалися росою

Лани, степи, дороги, тротуари)…

І тільки Ной з тваринами… по парі…

Плив течією дикою… стрімкою…

 

Довкілля ж поза межами ковчегу

Накрив, сердито… хвилею Всевишній

На більш, ніж п’ять астрономічних тижнів,

В гірських льодах втопивши літню спеку…

А далі настромив місток-веселку

На віти найрозлогішої вишні…

 

 

28 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Марина Алдон — Я більш не вірю

5590115_xlarge

Я більш не вірю

 

Я більш не вірю вітру і тобі:

Він тихо гладив, та обвітрив шкіру,

Ти ж цілував кофтину з кашеміру

Й пускав пилюку в очі голубі…

А далі відтинав брехнею крила,

Терпіла, бо кохала, бо тужила…

 

Не жду уже ні вітер, ні тебе:

Ламав він віти-руки осокорів,

Стріляв заради втіхи ти у зорі,

Аби світила падали небес…

Коли  просила помочі благально,

Мовчанням розпинав мене безжально…

 

Я більш не вірю вітру і тобі!

Ви схожі… Ви обоє… із завзяттям

Роздмухували пристрасті багаття,

Моя душа… щоб стліла у вогні…

Пізнавши біль, померши від любові,

Нарешті воскресаю знов у слові…

 

27 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: PiDf «***»

Марина Алдон — Дайвінґ

Дайвінґ

Дайвінґ

 

Я гладжу воду… теплу і солону…

На дні все суще має власний ритм…

Можливо, десь живе іще той кит,

Який три дні носив у лоні Йону…

Немає гравітації у морі,

Там інший небосхил, астральний дах

І у старих коралових містах

Господарі – молюски, раки, зорі…

 

Дивлюсь услід малесенькій медузі,

Що схожа на медичний парафін,

Але долає вперто глибочінь

На рубежі реальності й ілюзій…

У мушлях найдобірніші перлини,

А камені пульсують, як серця,

Та чують їх лиш янголи Творця

Й червоні, помаранчеві рослини…

 

Я гладжу світ одним зусиллям думки…

Пірнанням задоволена сповна,

Напруження знімає рідина,

Цілуючи обличчя й обладунки…

Це мій сеанс релаксу, насолоди,

А акваланг, неначебто кальян,

М’який пісок нагадує диван,

Тече єством енергія свободи…

 

24 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: soso «mantafly»

Марина Алдон — Мить сходження…

сходження

Мить сходження…

 

Мить сходження… Пульсує аж гора…

Струмок дивує цнотою і блиском,

Дзвіниця небосхилу дуже близько

І сонця жовтувата куля-бра…

Хмарини, наче інший материк,

Архангелами зліплений із вати…

Вчусь на межі світів балансувати

Та гладити очима льодовик…

 

Під час обряду сходження, мене

Страхує тільки пояс альпініста,

Тут подихами міряється відстань,

Тяжіння ніби слабшає земне…

Вершини вабить вежа кам’яна

У храмі первозданної природи…

Як є мета, відсутні перешкоди –

Нітрохи не лякає крутизна…

 

Мить сходження… В міжчасся у лісах

Астральні відкриваються портали,

Розширює повітря капіляри,

Неначе тонізуючий коньяк…

Далеко місто, юрби, суєта,

Та я, здається, саме тут удома…

Буквально випаровується втома…

Довкола ж воля, тиша, висота!

 

23 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Марина Алдон — Серфінг

SONY DSC

Серфінг

 

Хвилю морську приручаю, мов рибу сріблясто-блакитну,

Шкіра-луска у якої, як віяло, вишите шовком…

 

Промінь світанку, неначебто вудку, утримую спритно,

Вітер увагу мою привернути старається зойком…

 

Скільки довкола води… І до берега нібито  близько…

Я не пливу, не лечу, відкриваю світи паралельні…

 

Адреналін… Небезпека… На дошці кататися слизько…

Треба здолати надумані фобії, страхи чисельні…

 

На поєдинку з водоймою встояти справді непросто,

Правила, як на арені… знайомої добре кориди…

 

Думкою час трансформую і внутрішній-зовнішній простір…

Щастя душа випромінює та позитивні флюїди…

 

Ловлю губами прозорі ажурні краплинки вологи…

Так поступають, напевно, усі екстремали-туристи…

 

Як прокладати цікаво приватні маршрути-дороги!

Ніби не слід залишаю позаду, а вірш особистий…

 

Серфінг – і спорт, і розвага, й мистецтво, й дозвілля, і примха,

Навіть наука життєва складна – бути просто собою…

 

Хвилю морську приручаю… Всміхається щиро хмаринка…

Хочеться неба глибокого ніжно торкнутись рукою…

 

 

22 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Wbir «серф»

Марина Алдон — Шкіра моря

5585015_large

Шкіра моря

 

На шкірі моря срібній –  солі смак,

Сім запахів природи ароматних…

На дні дрімає сонце, наче рак,

У мушлі світу, біля риб абстрактних…

З каміння рівно викладено хрест

І поруч не сформована ще хмара…

Піднятись треба краплям до небес,

Бо ж із води народжується пара…

 

На шкірі моря мли цупка вуаль,

А на піску сліди циганки-ночі…

Звершає вітер древній ритуал –

Зіркам невпинно дивиться у очі…

Безжурне літо хвилею-крилом,

Півмісяцеві ніжно гладить груди…

Волога землю сповнює теплом,

У вимір інший пробує пірнути…

 

На шкірі моря родимки – човни

Й малесенький кораблик паперовий,

Дзвінкоголосі чайки й цвіркуни

Наспівують псалом сто сороковий…

А маяки, безмовні мудреці,

Пильнують древні скелі-зіккурати…

Стискаю свічку міцно у руці…

Пора додому… Час давно вже спати…

 

21 липня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: ogrena «osvit»