Чорна ніч над Хустом

Пролог
Народе мій, моя надіє!
Святий промінчику життя!
Твоя криниця не міліє,
А слава лине в майбуття.
Трипільська, скіфська Україно!
Не раз текла із серця кров…
Але стаєш ти на коліна,
Лиш перед Богом… для розмов…
Мій Хусте, місто легендарне
(Нарциси, гори зусібіч),
Сини на бій ішли не марно
У ту криваву темну ніч.
Через імперські ідеали
Ти славну націю провів,
Згасити не змогли вандали
Багаття світлих почуттів.
Кремезна вдача волелюбна
Не тріпотить від перешкод.
Вітри вистукують на бубнах,
Що закарпатець – патріот.
О, земле славна та велична –
Звитяжний дух, геройський хист!
І боротьба для тебе звична,
І справжній перемоги зміст…
І
Був у Підгірної Марії
Вродливий, скромний, добрий син.
Займав усі завітні мрії
Старої неньки… він один.
Хоча вдова жила убого,
Та підробляла, як могла,
Молила Господа святого,
Остапа щоб беріг від зла.
Зростав хлопчина, наче сокіл,
Ставав міцним, немов Самсон.
Вуста – червоні мав широкі,
Був кучерявим, мов Язон,
Прекрасні вії довжелезні,
Як гіацинти – сяйво віч.
Успадкував від батька чесність:
Ті ж вислови, мов гострий ніж.
Панас покійний, добрий воїн,
З січовиками в лісі десь
На ворогів пішов без зброї,
Щоб врятувать загін увесь.
За справедливість воювали,
Аби змінити грішний світ…
…І син беріг, як ті корали,
Дбайливо батьків заповіт.
Як шепотів, роняв сльозину:
“Життя – не річку перейти.
Люби Вкраїну-Батьківщину,
Не зрадь її ніколи ти!”
Хотів Остап, щоб мали право
На щастя люди, як колись…
І щоб за Київську державу
Не потрапляли до в’язниць.
* * *
Юначе! Серце щире маєш,
А ще – характер запальний,
Вітчизну предківську кохаєш,
Маленький рідний рай земний.
Бо край чудовий мальовничий
Веде стежиною коня,
А Верховина лунко кличе
На мужні подвиги щодня.
Ти прагнеш поміж земляками
Незнань розвіяти туман,
Здолати врешті злидні рвані
І рабський скинути аркан…
* * *
Остапу виповнилось двадцять.
До праці і наук тяжів.
Траплялось, щось йому не вдасться,
Переробля по п’ять разів.
Він мамі помагав у усьому,
Поради мудрі цінував,
Де б не ходив, тягло додому,
До хати, саду, поля, справ…
Кохану подругу мав вірну,
Якій на скрипці ніжно грав.
Неначе місячну царівну,
Її ночами обіймав.
Здавалось, дівчина чудова,
Була, як квітка серед скель,
Волосся, мов габа шовкова,
Прудка, неначебто газель.
Жаги порив шалений, спільний
Єднав мелодії сердець.
Обрали навіть день весільний,
Хотіли влітку – під вінець.
* * *
Олесю! Райдуго Карпатська!
Русяве, ніжне, диво з див,
Довкола тебе справжня казка,
Яку Остап із мрій створив.
Бо ти для нього – як лампада
І всесвіт, і коштовний скарб,
Русалка, мавка та наяда,
Палітра імпульсів і фарб.
Ви однодумці, активісти,
Ви у суспільстві не одні
Борці, звитяжні оптимісти,
Свідомі люди молоді.
ІІ
Тим часом в Мюнхені німецькім
Пакт утвердили, чи комплот…
Анексували край Судетський,
Неначе іграшковий флот…
А далі в Відні ухвалили
Відомий добре арбітраж
І між собою поділили
Землі маленький жмуток наш.
Угорці Ужгород, Мукачів
Взяли собі, як ласий шмат,
А чехам Хуст дістався наче б
Із пірамідами Карпат.
У світі ж було неспокійно,
Ярів імперський апетит,
Хотів бо Гітлер потенційно
Собі планету підкорить.
* * *
І сформувався в Хусті уряд,
Відбувся Сойм передусім…
Повільно назрівала буря,
Бо гніт давно набрид усім.
Пройшли і вибори загальні,
Волошин Президентом став.
Суспільні зміни кардинальні
Краянам він пропонував,
Життєвий рівень щоб покращить,
Роботу дати… а відтак
Люд захистить від орд хижацьких,
Що йшли зненацька до атак.
* * *
Моя апостольська столице!
Ти – мій душі іконостас…
Вандали нищили дзвіницю,
Стріляти у вівтар не раз.
Тобі вдавалось уціліти,
Скресала крига, танув сніг
І проростали знову квіти
На ранах зболених твоїх.
Ти споконвіку – українська,
Ти – України корінець,
Хоч влада з року в рік чужинська
На тебе клала свій вінець.
Тобі століттями в неволі
Від сонця закривали зір,
Та ти – хазяйка нитки долі,
Володарка старечих гір.
* * *
Склика́в Волошин терміново
На раду підданих – послів.
Цілющим життєдайним словом
Люд підбадьорити хотів.
Він говорив спокійно, твердо:
“Народе суверенний мій!
Держава спільна – наше кредо
Хоч не бажаємо ми війн,
Та треба волю боронити,
Потрібно скинути ярмо.
Угорцям з німцями ділити
Звитяжну землю не дамо!
Нехай же зрадники плачені
Навіки зникнуть з-поміж нас,
Ми чесно воювать навчені!
Й не відступати… водноча́с.”
Громада стверджувала: “Зробим
Усе, що треба… Геть бур’ян!
Самоуправи перші спроби
Нехай порадують краян.”
* * *
Волошине! Як воєводу,
Тебе обрав Господь – Творець…
Мандат отримав ти народу,
Засвідчив мудрості взірець.
Молився віддано постійно
За земляків, за гаразди.
Маленьке місто провінційне
Зробив відомим назавжди.
Ідей атланте закарпатський,
Чи в Хусті ближче небокрай?
Як сад Ісусу… гетсиманський
Для тебе був свій рідний край…
ІІІ
Почув Остап про політичні,
Суспільні зміни, боротьбу,
Та про події історичні,
Нову державницьку добу.
Юнак переповів Олесі
Про диво з див – на волю шанс…
У забутті солодких бесід
Незримо плив у безвість час…
Обнять хотілося Карпати,
У очі глянути весні,
Сміятись, плакати, співати
Вкраїнські, не чужі пісні.
* * *
Ми всі фантазіям підвладні.
О мрії, мрії! Душ бальзам!
Ви сльози гіркуваті ладні
Перетворить на фіміам.
Свідомість ніжите причастям
Емоцій, настроїв, чуттів,
Орбіти ваші пахнуть щастям,
Сліди – пір’їнками зі снів…
Ви – основні орієнтири
На магістралі… до мети…
Тож дайте сил… не втратить віри,
Бо головне – вперед іти.
* * *
Олеся добре пам’ятала,
За волю що віддав сповна
Панас усе. Нитки узяла
Й Остапу вишила слова
На хустці жовтувато-синій:
“Життя – не річку перейти.
Люби Вкраїну, мій єдиний,
Не зрадь її ніколи ти!”
ІV
Колись Угорщині безвільно
Належав закарпатський край,
Мадяр насаджував свавільно
Політику, жорстоку вкрай.
Імперські землі повернути
Схотів агресор – Будапешт.
Горян скорити! Проти люди?
У жандармерію! Арешт!
Та й ситуація назріла
Важка, тривожна, бо усе ж
Без битви Чехія тремтіла
І Гаха із Хвалковським теж
Здалися німцям Берліні.
Установив протекторат
Підступний Гітлер, ввів доктрини,
У Прагу в’їхав на парад…
З угорцем Горті… тріумфально…
Йому Адольф пообіцяв
Карпатську Україну славну…
Але Волошин це не знав…
Чекав рятунку від фашиста,
Та ідеолог обдурив,
Державотворця особисто…
Бо лиш експансією жив.
Тож почало угорське військо
Збиратись хутко у похід:
“На Хуст бунтарський із вітриськом!
Повстанців розтоптати слід!”
Інстинкти маючи тваринні,
Негайно готувалась рать
Долати ріки серпантинні
Вбивать, невинних катувать.
І німці у таємній спілці
Бажали влади та земель,
Зробить рабів із українців,
Хліб забирати із осель.
* * *
Та не для вас конкістадори
Сріблясті скелі, храм лісів,
Благословенні сиві гори
І прохолода потічків.
Дух український в нас одвічно
Колиска – Київська нам Русь,
Держава горда та велична,
Її стукоче в скронях пульс.
Ми княжої доби нащадки,
Чимало маємо заслуг,
Добром вимірюємо статки…
Ніхто із нас не зробить слуг!
V
Над містом північ кам’яніла,
Мовчав тривожно верболіз,
А потойбічна мла без тіла
Блукала вулицями скрізь…
Волошин знав уже про зраду,
Збирав загін січовиків,
Щоб волю боронить, не владу
Від супостатів – ворогів.
Співали тихо, сумно птиці,
Чи коломийку, чи то блюз:
“Чотири маємо столиці:
То Київ, Харків, Львів і Хуст“.
Збирався Сойм – конгрес народний:
Посли, громадські діячі…
Супротив же – процес природний,
Потрібні хлопці-силачі!
Вже гуркотіли десь гармати
І скорострілів шум лунав,
Та засідали делегати,
Закони Президент приймав
І Конституцію, й валюту,
Міністрів, устрій, герб та стяг…
Хотів він подолати скруту…
Перебороть непокій, страх…
Тож мову затвердив державну
І “Ще не вмерла…”- гімн святий.
Малу республіку, та славну,
Як духівник, благословив…
* * *
Хуст – тільки цяточка на карті,
Та люди із останніх сил
Стояли волі тут на варті,
Ціною власних душ і тіл…
* * *
Й Остап у військо записався,
Бо батька пам’ятав слова…
Обняв Олесею… попрощався
Хустину взяв, яку дала.
Рятунок бачив у повстанні,
Хоч знав, що битва смерть несе.
Та промовляв: “Ми нездоланні,
А Україна над усе!”
* * *
Холоне серце в час розлуки
І невблаганною є біль,
На Краснім полі чорні круки
І березнева заметіль…
* * *
Не плач, дівчино, не журися,
В руці зі свічкою не стій…
Творцем засуджений убивця…
І виправданий – любий твій!
Невільно борешся з собою,
Бо сильний внутрішньо – блажен,
У мряці стогне… під горою…
Хуст, як новітній Карфаген…
* * *
Аж ось Волошин каже: ”Діти!
Можливо, всі поляжем ми,
Не даймо тільки заганьбити
Свою країну між людьми.
Про неї знають у Європі,
Її, як очі, бережім.
Потрібно дати гідний опір
Бійцям озлобленим чужим”.
Зібралось наших кілька тисяч:
Амбітна переважно юнь…
Їх проводжав печально місяць,
Блідий поморщений віщун.
В дорогу вирушив рішуче
Загін без роздумів, мерщій,
Що ж має буть – то неминуче…
Відважні волонтери, в бій!
VІ
Поблякли зорі, не світили…
На Краснім полі вітру свист…
Зустрілися там збройні сили,
Стріляли й дяк, і гімназист…
І крики, й танкова колона,
В безчесті – цнота прапорів,
Облога, наступ, оборона…
Планета, мов суцільний рів.
Солдати ворога жорстокі
Збігалися з усіх боків
До силуетів одиноких
Беззбройних наших вояків.
Були в чужинців автомати,
А українці крім сокир
Не мали чим охороняти
Карпато-український мир…
* * *
О, Хусте, чом мовчиш завзято?
О, рідна земле, як болиш…
В противника – коней багато,
А в закарпатця – ноги лиш.
Січовиків невинних шкода,
Беззастережно йшли у бій,
А проти них – мороз, негода,
Кати у темряві сліпій.
О Хусте, юний та старечий
Чому же захистить не міг
Запал гарячий, молодечий?
Чому бійцям не допоміг?
* * *
У наступ ринули угорці…
У ту страшну криваву мить
І фатум був на їхнім боці,
Хаос дозволивши чинить.
Як дикуни, неслись вандали,
Зухвалістю встеляли шлях.
Вони боєприпаси мали,
А наші – мужність у серцях.
VІІ
Безмежний лан шарівся кров’ю…
Хтось у агонії конав…
Остап лопатою старою
Одного, другого збивав.
І друзі бачили, він мужньо
Від когось вирвав пістолет
Між ворогами відчайдушно
Рішуче рухався уперед…
* * *
Юначе! Сину верховини,
Хуст – це галактика твоя,
Знайомі, затишні місцини,
Дідівська хата і сім’я…
А воля – просто необхідність
Яка кується у вогні…
Ти захищав і честь, і гідність
У Другій світовій війні.
Людські життя на сірий на порох
Дробили жорна протиборств,
В обличчя дихав хижо ворог,
Раз в раз штурмуючи блокпост…
Як камені, лежали скальпи,
Холодні трупи… санітар…
Хотілось успіху, звитяги
І щоб закінчився кошмар …
* * *
Щит із дощок Остап нервово,
В руці пораненій тримав.
Та трапилося щось раптово…
Хитнувся хлопець і упав.
За ним таємно, підозріло
Угорець стежив, як із ніг
Завзято звалював, уміло
У млі суперників у сніг.
Юнак вродливим був, здоровим…
Тож вирішив узяти в штаб
Жандарм його стрільцем, зв’язко́вим,
Чи шпигуном своїм хоча б.
Хотів, соратників щоб зрадив,
Щодня інформував про всіх.
Та український воїн правди
Не буде юдою повік!
Остап, чекаючи зірниці,
Шаленства стримував порив…
Фашист прикладом із рушниці
Ударив хлопця. Приглушив…
* * *
Чому горянко дика,Тисо,
Не вийшла ти із берегів,
Не розіллялася між хмизом
Не потопила ворогів?
Не помогла в важку годину…
Сховалась десь удалині…
Скував мороз твою сльозину?
Надів кайдани льодяні?
* * *
Остап упав. Щось заболіло
У голові… І зник весь світ…
Прийшов до тями… Нило тіло…
Тремтіла тиша… Раптом зблід…
…В’язниця?.. Грати!.. Він в полоні!..
О Боже… Господи… За що?
Чому в бою не вмер, на полі?
Така же смерть йому – ніщо.
Подумав: Слід набратись сили…
Спитають точно про братів…
Чи їх сховали крутосхили?
Чи хтось із хлопців уцілів?
А як мій Хуст? У небезпеці
Преславних пращурів земля…
Чи сірі камені фортеці,
Іще побачу я здаля?
Остап стояв, як остовпілий…
Крик виривався із грудей…
Судини, вени крижаніли,
А відчай крапав із очей…
VІІІ
Вікна торкнувся промінь сонця…
Гукнули раптом вартові:
“Вставай! На допит!” Взяли хлопця
І до жандарма відвели.
Сидів старий угорець зручно…
Спитав поважно:”Ki te vagy?” (Хто ти)
“Остап Підгірний!” — мовив гучно…
Кат аж здригнувся: “Itt maradj!”(Залишайся на місці)
Відтак сказав, що всіх розбили
Січовиків, а уряд втік,
Що в місті трупи, кров, могили…
І це ще не розправи пік…
Бо будуть бунтарів карати…
Гукнув боєць: “Ну що ж, хай так.
Та будуть наші панувати,
Ще зблисне зброя у руках!”
Почав на парубка кричати,
Злосливий Іштван…Ланцюгом
Скував хлопчину, став шмагати,
Немов худобу, батогом…
Просив зачинщиків назвати,
Хто «заколот» фінансував.
Та він мовчав… І знову грати…
Немає правил ні прав…
Картав себе: Хуст подолали!
Та як це трапитись могло?
Лиш хустка біла, наче кала,
Спітніле витерла чоло.
Але на ній свята краплина:
“Життя – не річку перейти.
Люби Вкраїну, мій єдиний,
Не зрадь її ніколи ти!”
“- Не зраджу, Боже мій, ніколи!
Країна встане знов від сну
І ще почують сиві гори
Вкраїнську пісню не одну!”
А вранці з камери забрали
Остапа. В поле повели.
Скрутивши руки, підв’язали
До віт старечої верби,
Іще й донизу головою…
Та стали різками шмагать.
Він непритомнів, та водою
Його почали обливать.
Безжально викололи очі,
Щоб дуже мучився юнак.
Знущалися кати охоче
Із нього довго усіляк.
Надрізували тихо жили
Й весняний сніг гаряча кров
У болях надлюдських топила.
Слова незв’язні молитов
В устах Остапа промайнули:
“- Пробач… Мій Боже… Не покинь…
Карпатську землю… Смерть-акула
…Мене з’їдає… я… один…”
І слів не доказав… Безжально
Враз нелюди узяли спис,
Проткнули серце тріумфально…
Угамувавши вовчий хист.
На мить в агонії забилось
Мертве вже тіло іще раз.
А далі все… Життя скінчилось…
Як смолоскип, зотліло враз.
Остапе! Вже тебе немає.
Ти десь, напевно, між зірок,
У грудях відчай завмирає
І линуть сльози, мов струмок.
Остапе! Вже тебе немає.
Навіки згас для тебе світ,
Земля безмовно поглинає,
Своїх дітей у свій живіт.
Остапе! Вже тебе немає.
Ти десь у вічності тепер.
Та пам’ять смерть перемагає.
Як ти герой — ти не помер.
ІХ
Була держава, та упала,
Співа про неї вітровій:
Людей як доля гуртувала,
Як воля кликала у бій…
Знущалися угорці люто
Із хлопців мужніх січових,
Щоб жах довкола навернути,
Щоб запах, смак свободи зник.
Моторизовані загони
Трощили танками весь люд,
А коли ж брали до полону
(Втрачав Юпітер аж маршрут),
Несамовито катували,
Принизить прагнучи всіляк:
Зв’язавши, у ріку кидали,
Або замотували в стяг
Й подерті руки, слабі ноги
Відрубували без вагань,
Та ще й шматочками до того ж:
Це був найвищий пік страждань.
Когось із в’язнів вибирали
І, причепивши міцно враз
До коней, раптом відпускали,
Щоб волочить до смерті аж.
Не сотні – тисячі вкраїнців
Зустріли смерть поміж яруг.
І не одній судилось жінці
Прийнять від долі вирок мук.
Угорці! Що ж ви так брутально
Життями нехтуєте. Торг
За інших ведете фатально
І волю ділите у борг.
Покірності вам не здобути,
Вже нацією став народ,
А правда ваша вся прикута
До власних тільки нагород.
Не ненавиджу вас. Ніскільки.
В моїх бо жилах й ваша кров.
Але усе ж не ваша тільки,
А й українська. Молитов
Навчилась я на мові Стуса,
Франка, Костенко, Кобзаря,-
І цим найбільше я горджуся,
Що ця земля – моя зоря.
* * *
А Августин Волошин-батько
Далеко від Карпат страждав,
Бо зі свого гнізда орлятком
Навіки викинутим став.
У Празі славній жив шість років,
Студентам лекції читав,
Але щодня себе жорстоко
За ту поразку докоряв.
Та враз його арештували,
В Москву відвезли силоміць,
Проте все ж вдачі не зламали,
Бо кам’яна Волошин міць.
Наказ в Лефортовську в’язницю
Закинуть дав “червоний цар”.
І вирвали з грудей зірницю
Душі святої — вищий дар.
Провісник, геній свого роду,
Проклав державотворчий шлях…
Й від свого рідного народу
На чужині усе ж поляг.
Х
Марія, всі зібравши сили,
Півмертва — півжива від ран,
Пришкандибала до могили,
Калину посадила там…
А ще – маленькі жовті квіти.
Без змісту, сенсу дні неслись,
Гарячі сльози-самоцвіти
Зі зморшками навік зрослись.
Прийшла й Олеся сумовито –
Загинула її любов.
Присіла, тишею сповита,
По спині холод аж пройшов.
Аж бачить, що стара там мати,
Їй мовила: ”- Вгамуйте плач,
Настане і у нас ще свято,
Зернини проростуть удач.
Нема Остапа. У країні
Усе чужинець лиш бере,
Але не вмерла Україна,
Не вмерла, мамо, і не вмре!
Тепер я буду вам за доньку,
Проріджу пасмо чорних мук.
Прийміть сирітську голівоньку,
Бо скоро буде в вас онук ”.
Зраділа змучена Марія,
Відчула потяг до життя,
Зійшла веселкою надія,
Пошвидшало серцебиття.
Вона Олесю обійняла,
Накривши лагідно плащем:
“- Зведе у нас твій син,- сказала,-
З Содому грішного Едем. ”
Жінки надіялися спільно,
Що розцвіте навкруг пустир,
Що лютий ворог добровільно
Поверне незалежність, мир.
Хотіли, щоб держава стала,
Як спільний злиток золотий,
Щоб чужаків порозганяла,
Здолала вир незгод крутий.
Щоб подолав народ розруху
Та кривду… силою ідей…
Адже у дітях – велич духу,
Продовження життя й людей.
Й колись Олеся скаже сину:
“- Життя – не річку перейти.
Люби Вкраїну все, дитино,
Не зрадь її ніколи ти!”
І буде хлопець крізь тортури
Собор споруджувать святий,
Відровить волі древні мури,
Й доб’ється справдження мети.
Епілог
Від себе час минуле горне,
Але не гоїть карби лих,
Була ж над Хустом нічка чорна,
Кривава ніч розправ гірких.
Зібрались українці гідні,
Шпаркі усі, неначе лань,
Щоб захистить країну рідну
Від чужоземних зазіхань.
Однак не вистачило сили
Їм розірвать ланцюг оков…
І тільки сміхом оздобили
Угорці віддану любов.
Карпатська та держава впала,
Та Україна – Фенікс-птах,
Із попелу для нас повстала,
Хоч кров сочилась на хрестах.
О Хусте, скарбе дивовижний,
Стрімкий наснаги водограй!
Ти щастя відтиск білосніжний
В долоні лагідній тримай.
Але, прошу тебе, ніколи
Героїв тих не забувай,
Що полягли на Краснім полі
За Україну, рідний край.
Закрила смерть навіки вічки
Ще повні квітом молодим…
Хвала несеться хай довічна
Стрільцям сміливим січовим!