Ліс – це безмовний натовп,
Простору мало… всюди…
Поруч дерев багато…
Майже вони… як люди…
Скільки гірських провулків,
Назви ж не має жоден…
Грає на вітах буків
Вітер чи сам Бетховен?
Мчить потічок невпинний,
Ніби трамвай Карпатський…
Схожий на дім квартирний
Кожен бескид гігантський…
Ліс – це юрба рослинна,
Краща за ту, що в місті…
З гаєм душа єдина
В храмі природи чистім…
24 січня 2015
Коли до днини сонечко ласкаво
Тебе погладить променем своїм,
Ти будеш пити спрагло чорну каву,
Приємний аромат наповнить дім…
Класичний смак гарячого напою
Залишить дивну терпкість на губах…
Подумаєш, такою ж рідиною
Святі смакують теж на небесах…
Знов будеш поспішати на роботу,
Торкнешся чашки… похапцем… і враз…
Відчуєш драйв, енергію польоту
Та сили животворчої запас…
За звичкою, відсунувши фіранку,
Зернинку намалюєш на вікні…
Між іншим, найміцніша кава зранку
Завжди тебе нагадує мені!
9 січня 2015
Не топчи чистий сніг на узбіччі брудними підошвами,
Осягай вищу суть і природи, й мистецтва в естетиці…
Небо навіть тепер, там, за хмарами, пахне волошками,
Хоч затулено світ крижаним павутинням хурделиці…
Просто… не наступай на незаймані душі сніжиночок,
Бо, як люди вони… на землі… кожна має призначення…
У заметі гірськім хай не видно струмочків-стежиночок,
Але кожен потік саме в січні проходить освячення…
Не топчи чистий сніг, що метеликів є перевтіленням,
Не знімай із дерев акуратно зав’язані шарфики…
Взимку сонце нехай у режимі пасивного живлення,
Та планети дизайн зачаровує дивом романтики…
9 січня 2015
Маленькі зорі , викресані з неба,
Настояні вітрами на морозах,
Обрамлюють будинки і дерева,
Неначе білосніжна целюлоза…
Збираю їх у посуд керамічний,
Опівночі… безмовно… на балконі…
На смак, вони як цукор кристалічний,
На дотик і колючі, і холодні…
Маленькі зорі, зрощені зимою,
У вимірі чи сьомім, чи дев’ятім,
Настромлені незримою рукою
Мені на вії… Місяцем розп’яті…
Промінчиків узорним гаптуванням
Чіпляються за пір’ячко синички…
Та вічність поглинає їх диханням
Звичайної запаленої свічки…
7 січня 2015
3D, у техніці розчинення
перевернутий сонет + ЯС
На переході пахне м’ятним чаєм…
Затоптано хмарини у калюжі…
В асфальт зернистий сирість проростає…
Між пішоходів стомленість, байдужість…
Сіряві дві пташини тінь лякає…
Невже туристи мчать назустріч стужі?
Безмовні світлофори при дорозі
Рахують миті… Терпнуть парасолі…
Провулки-коридори людні досить…
Дощами вмиті верби і тополі…
Холодний ранок дивиться в вітрини
Очима сонця, схованого в воду…
Сигналять роздратовані машини…
Юрба штовхає вітер… і негоду…
У тексті розчинено японський сонет:
На переході
Затоптано хмарини
В асфальт зернистий…
Між пішоходів
Сіряві дві пташини…
Невже туристи?
Безмовні світлофори
Рахують миті…
Провулки-коридори
Дощами вмиті…
7 січня 2015
Спрагло читаю тебе між рядками вподобаних записів,
Ніби пірнаю в глибини крайнеба безмірного…
Відстань між нами – тонесенька риска на мапі у Яндексі
В розрізі простору метафізично-ефірного…
Спрагло читаю тебе, наче Біблію… чорним по білому…
Хочеться стати частинкою тексту важливого…
Я… потаємно… сповідуюсь віршами… світові цілому…
Символи – дотики клавіш до серця тремтливого…
Спрагло читаю тебе… розглядаючи місячні кратери
Кожної крапки, чи точки уявної вічності…
Імпульси ніжні знаходять наосліп душі індикатори…
Ти же є суттю
Моєї мрійливої дійсності…
6 січня 2015
Фото: ALEKSEI MAKARENOK «Не замечая времени…………»
Я відстань до тебе вимірюю снами,
Безсонням,
Піснями…
Флюїдами, дозами ніжності та почуттів особливих…
Повір, несуттєво, що плачу ночами
Й що стільки
Між нами
Перонів, вокзалів, зупинок, асфальтних доріг шарудливих…
У всесвіті серця ти місяць єдиний
Для мене,
Незримий…
Течеш по судинах венозною кров’ю святого кохання,
Цілую очами портретні світлини…
У грудях
Жарини…
Відчуй же душею… невільно… моє патогенне дихання…
1 січня 2015
Фото: ALEKSEI MAKARENOK «Ziemelmeita ……»
Дивись на повний місяць. Я щоночі
Безмовно поглядаю у вікно
Його холодним поглядом пророчим…
Малюю снів мистецьке полотно…
Компресом із зірок знімаю втому,
Як пісню, серце слухаю твоє…
Та дякую Всевишньому святому
За те, що ти на світі цьому є…
Дивись на повний місяць. Кожен подих
Світила заримовано з моїм
Я частка галактичної природи
Не стіни з цегли, Всесвіт – рідний дім
У млі блукаю, начебто вовчиця,
Твій слід шукаю… в дзеркалі душі…
Щасливим тільки будь і не журися,
Що небо до світанку в паранджі…
Дивись на повний місяць. Промінь ніжний
Розгладжує нерівності доріг…
Ти камінь у житті моїм наріжний,
Хоча про це не знатимеш повік…
Вогонь гарячий творчої уяви
Обпалює графеми у словах…
Ховаю сльози в чашці із-під кави,
Розбиті мрії терпнуть на губах…
7 грудня 2014
Фото: atit «***»
Зупинена в годинникові мить
На стрілці часу мріє стати віршем…
Колись, я знаю, серце відболить
І ти мені не снитимешся більше…
В кімнаті пусто… Тільки власна тінь
Торкається ледь-ледь дверей балконних…
Не спалює ні пам’ять мій камін,
Ані листів у папках електронних…
Як ти далеко! Знімок на столі…
Душа від безнадії рветься навпіл…
Твоє ім’я сльозами у імлі
Невільно викладаю на канапі…
Чому тебе не можу не любить?
Чому спинити пристрасть я не в змозі?
Тріпоче в грудях серце та болить
І ти мені щоночі снишся досі …
29 листопада 2014
Фото: didivi «***»
Душа, що зітліла, уже не болить нестерпно,
Нагадує серце зіжмаканий лист паперу…
Щоправда, ночами від суму свідомість терпне,
А пустка у грудях уміщує неба сферу…
Вже майже зима і із нею ми схожі дуже
І поглядом, і… натуральним волоссям білим…
Торкаються вуст антарктичні вітри байдужі…
Ввижається скверик малий континентом цілим…
Півмісяць у млі колискову шепоче тіням,
Дерева у снах фантазують про щось приємне…
Ти – кара моя! Й одночасно – моє спасіння!
У жилах не кров застига, а чуття таємне…
Люблю? Не люблю? Що зі мною? Сама не знаю…
Снігами іти бездоріжжям… одній… нелегко…
Між нами міста крижані, кілометри гаю…
Мчать тільки думки безборонно… хоч як далеко…
Душа, що зітліла, уже не болить нестерпно…
Та в попелі згадок жевріє жаги іскринка…
Печаль обпікає… бездонна та невичерпна…
Бо в світі… без тебе… я сьоме життя — чужинка…
29 листопада 2014
Фото: Pospelov Sergey «***»
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев