Вогонь
Божевільно танцює вогонь
На півсоннім березі річки.
Обпекти трохи хоче, либонь,
Поцілунки гарячі нічки.
Його пломінь небу в чоло
Тихо треться майже щоками.
Що було – уже відгуло!
Хай багаття зіллється з зірками.
Божевільно танцює вогонь
На вчорашньому знов попелищі
І деревам з заляканих скронь
Тільки вітер завзято щось свище.
Вечір
Смарагди. Вечір. Орбіти.
Сонце упало під воду.
Змовкають у горах трембіти,
Мавки показують вроду.
Смереки. Сосни. Осики.
Взяли пітьму на долоні.
Місяцю вітер дикий
Сріблом розписує скроні.
Тривога в тіні вростає.
Сни у Карпат на фіранку.
А небо собі безкрає
Готує з зір вишиванку.
Колядка
Землі та неба плоть і кров
Здригнула вічність, що дрімала,
До неба руки ніч підняла
Зі співом щирих молитов.
Про новину з усіх новин
Заграли пастухи на гуслах
І суєта щоденна згусла –
Господній народився Син.
Тихенько з Йосипом удвох
У Віфлеємі Діва-Мати
Схилилась ніжно до Дитяти.
В ясельцях спав маленький Бог.
Всі поспішали на поклін:
Старі, убогі та багаті…
Несли Ісусу в благодаті
Дари з усіх племен, колін.
Благая звістка у серцях!
Зраділи янголи та люди,
А гори засурмили в труби,
Натхненно славлячи Творця.
Все буде доволі просто
Все буде доволі просто –
Розіб’ються зорі у друзки,
А смерть, невисока зростом,
Всх днів порахує пелюстки.
Все буде доволі легко –
Обтрусить життя усі персні
Й душа відлетить далеко,
У вирії десь небесні.
Все буде доволі тихо,
Лиш сонце навіки змарніє,
Розтануть і щастя, й лихо,
А серця струна заніміє.
Все буде доволі швидко…
Із присмаком крові отрута.
Не буде ні страшно, ні бридко,
Лиш тільки за вчинки спокута.
Бранка
Я бранка. Ти мене купив
Уперше від себе самої.
Плечима сонце затулив
І крик мій випив у двобої.
Високий, статний і міцний…
Хотів відчути голе тіло.
І не втекти крізь день скляний
Мені, неначе віла біла…
Канапа спину обійма,
Пливуть човнами плавно руки,
З тривоги зіткана зима
Приправлює снігами муки.
Ще мить – і я уже твоя.
Та ні! Стихії не здолати!
Блейфує молодість моя.
Не можу я себе продати!
Ніч кохання
Вінок катренів, іскра шалу,
Подушка, зіткана з зірок…
Солодку пристрасть небувалу
П’ємо одним ковтком на двох.
Тіара ночі… Трохи жалю…
На флейті місяць грає нам…
Чуттів зі срібного граалю
Даємо пригубить серцям.
Фіранок листя. Танець вітру…
В долонях неба долі путь…
Впадем коханню на палітру,
Бо «завтра» може і не буть…
Осінь
Осінь. Зябко. Сонцю знов у жилах
Вже, здоється, холодніє кров.
У лелек політ бринить на крилах
Між чужих гаїв, лісів, дібров.
Осінь. Млячно. Мокрими ногами
Дощ ступа по стежці польовій,
Щось шука собі між сторінками
У блокноті жовтня вітровій.
Осінь. Сумно. Квіти помарніли.
Зріє вранці паморозь на них.
З-під панчох Карпатам забіліли
Борозни туманів прегустих.
У гір моїх цікавий темперамент
У гір моїх цікавий темперамент –
Ховають тишу між готичних скель,
Квітчають трав росинками пергамент,
Шпаків, орлів скликають у готель.
У гір моїх цікавий темперамент –
Тут рукопис правічних таємниць,
А поруч небе зоряний орнамент
Та вітер полонинам між зіниць.
У гір моїх цікавий темперамент –
Тут духи предків мудрість нам дають,
Встановлює природа свій регламент
І пори року компасом стають.
Гірська стежина
Стежина життєвої сцени
Гаптує нам долі завісу,
Карпат починаються вени
З вертепу душі і пралісу.
Тут кладка виписує смужки…
Ми ж взяті з природи святої…
Та як повернуть самотужки
До скинії неньки гірської?
Шлях східцями неба… Скрізь квіти
У ніжну блакить загорнулись.
Так хочеться дуже злетіти,
Та крил за гріхи ми позбулись.
В верхів’ях тут ближче до Бога,
Тут істину легше пізнати,
Та, наче орбіта, дорога
Приводить до рідної хати.
Симфонія Потисся
Оркестр природи розбудив весну
І німб тепла спустися із-за Тиси,
Скрізь перли намережали нарциси,
Травичку розкуйовдивши рясну.
Ліси дощами вмили зелень рук,
Сади у шлюбні сукні нарядились,
Вітри в чуттях розгублено томились
Кудлатим хмарам гордо між перук.
На циферблаті ранку – небокрай,
А дикі гуси морок розігнали,
На арфі квітня весело заграли
Симфонію Потисся на весь край.
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев