Слова
Часом здається, що я зі словами невільно зливаюсь,
Тими, що сказані вже, що єством і правдиві, і мужні,
Чи у душі зачаїлись мовчанням, неначе у мушлі,
Щоб при нагоді, як птаха, поринути вглиб небокраю…
Їх не лякає гроза, сильна злива, мли чорна палітра…
Їм не потрібні дороги широкі, шляхи магістральні…
Є в них орбіти свої галактичні… спіральні… астральні…
Ними простують у просторі — часі зі швидкістю світла…
Часом здається, що я зі словами сплітаюсь невільно,
Стукають крилами тихо вони у серця перехожих…
Та збайдужіння стіна кам’яна пропустити не може
До глухувато-сліпої юрби ніжну музику вільну…
Товпляться, ніби прочани, лексичні звороти юрбою
У підсвідомості, просяться вперто на аркуш паперу,
Переповняють і космос, і власне мою стратосферу,
В кожному вірші римуючи виміри поміж собою…
Часом здається, що я зі словами невільно зростаюсь,
Мовна система у вени, судини пускає коріння,
Не підкоряється тільки поезія силі тяжіння,
Адже із думки утворено світ і святилище раю…
Логос пророчий, який у Всевишнього був на початку,
В тексті звичайному… мов набуває фізичної форми…
В вічність завжди відправляю із літер орнамент узорний,
Кнопку натиснувши «А́мен», насправді же – ставлячи крапку.
1 червня 2014
© Copyright Marina Aldon 2014
Фото: Ggvarjaladze «***»
Оставить комментарий