Слова

Часом здається, що я зі словами невільно зливаюсь,

Тими, що сказані вже, що єством і правдиві, і мужні,

Чи у душі зачаїлись мовчанням, неначе у мушлі,

Щоб при нагоді, як птаха, поринути вглиб небокраю…

Їх не лякає гроза, сильна злива, мли чорна палітра…

Їм не потрібні дороги широкі, шляхи магістральні…

Є в них орбіти свої галактичні… спіральні… астральні…

Ними простують у просторі — часі зі швидкістю світла…

Часом здається, що я зі словами сплітаюсь невільно,

Стукають крилами тихо вони у серця перехожих…

Та збайдужіння стіна кам’яна пропустити не може

До глухувато-сліпої юрби ніжну музику вільну…

Товпляться, ніби прочани, лексичні звороти юрбою

У підсвідомості, просяться вперто на аркуш паперу,

Переповняють і космос, і власне мою стратосферу,

В кожному вірші римуючи виміри поміж собою…

Часом здається, що я зі словами невільно зростаюсь,

Мовна система у вени, судини пускає коріння,

Не підкоряється тільки поезія силі тяжіння,

Адже із думки утворено світ і святилище раю…

Логос пророчий, який у Всевишнього був на початку,

В тексті звичайному… мов набуває фізичної форми…

В вічність завжди відправляю із літер орнамент узорний,

Кнопку натиснувши «А́мен», насправді же – ставлячи крапку.

1 червня 2014

© Copyright Marina Aldon 2014

Фото: Ggvarjaladze «***»